Drukarnia.BLOG

Внутрішній монолог

Біль іноді минає. Але думки — ніколи.

Вони нав’язливі, безжальні. Часом — навіть безглузді, але з дивовижною владою. Вони тримають у напрузі, лякають, розбирають мене на частини.

У моєму житті — постійні гойдалки. Американські гірки. Спокою не буває.

Одних я ранила своєю правдою або не взаємністю. Від інших — тікала мовчки, не пояснюючи нічого.

Одному з них я колись написала:

«Вибач… Але я знаю, що проблема лише в мені.

Зламана дівчинка живе в своїй зоні комфорту й рожевих зруйнованих замках. Вона не знає, яка вона справжня, і чого хоче від життя.

Я не готова будувати щось… Чи боюся, чи хрін його знає. Я не розумію себе.

Я боюся завдати комусь навіть крихти болю…

І почуваюся безжальною стервою.

Я живу просто пливучи по течії. Мені нічого не цікаво. Життя проходить повз.

Я існую, як паразит. Без мрій, без цілей. Лише апатія і гора тривожних думок.

Я не можу пояснити, що зі мною. Жалюгідна я…

Зробила з себе цукерку — гарну зовні, але без смаку. І всередині — порожнеча…»

Я боялася цієї пустоти. Але чим більше трималася за минуле, тим сильніше воно мене пожирало.

Аж поки одного дня не сказала собі: “Досить.”

У той день я прийняла рішення: остаточно прощаюся з минулим. Відпускаю його.

Бо поки не відпустиш минуле — майбутнє не прийде.

Я позбулася всього, що мене тримало там.

І з кожним днем, через сльози й біль, мені ставало легше.

Я вирішила дати собі відпочинок. Дати собі спокій. Повернутись до себе. Почати знову.

І саме тоді з’явився він.

Людина, в якій я несподівано знайшла спокій.

Але… я боюся.

Боюся пірнути в ці почуття. Боюся, що знову потону.

Мене переслідують тривожні думки, страх стискає груди.

Він — зовсім не такий, як я.

Спокійний. Стриманий. Прямолінійний. Турботливий.

З почуттям гумору, уважний до мене — але в міру, не нав’язливо.

Бути з ним — це ніби бути у здорових, справжніх стосунках. І саме це лякає.

Мій попередній досвід…

Гіркий, болючий, повний недовіри.

І хочеться довіритися — та серце живе в режимі тривоги.

Я дивлюсь на нього й думаю: «Навіщо я йому?»

Він молодший на чотири роки. Красивий, впевнений. Навколо — десятки дівчат, кращих за мене: струнких, з довгим волоссям, яскравих, мов з обкладинки.

А я?

Дівчина з села. Симпатична, але не модельна. Не така яскрава. Не така впевнена.

Поруч із ним я почуваюся дрібною, ніби не на своєму місці.

Я боюся, що одного ранку він прокинеться й скаже: «Це була помилка».

А я вже заплуталась. Бо коли починаю — то вже до кінця. Якщо не зрадять. Якщо не зламають.

Але страх не зникає.

Я боюся втратити знову.

Втратити час, сили, серце, яке знову навчилося довіряти.

І залишитися в тиші ночі… з думками, що ніколи не відпускають.

Articles about local business and interesting people:

Share your ideas in a new publication.
We are waiting for your longread!
Олена Кім

Олена Кім

@kime_len

Пишу про те,що проживаю.

10Longreads
211Views
3Followers
On Drukarnia since June 26 2025

More from the author

  • Щоденник тривожника

    Колись я думала, що бути хорошою означає мовчати, терпіти й підлаштовуватися. Здавалося, якщо поставлю себе на перше місце, стану егоїсткою. Але одного дня я зрозуміла: найбільша зрада — це зраджувати себе. Саме тоді почався мій шлях.

    Topics of this longread:

    Психологія

You may also be interested in:

Comments (0)

Support the author first.
Write a comment!

You may also be interested in: