Drukarnia.BLOG

Тіні

Тіні. Вони завжди тут. Невидимі сторожі минулого, що ковзають між зруйнованими будинками, чіпляються за дерева та бур’ян. Тіні стоять на кожній стежці, ніби чекають когось, хто більше ніколи не прийде. Біля кожного подвір’я, кожної хати, що тепер лише спогад, вони застигли, мов пам’ятники минулого життя.

Найбільше їх біля кладовища. Могили давно розбиті війною і присипані землею, але все ще зберігають відбитки чиїхось імен. Тут немає голосів, лише шелест вітру, що нашіптує слова, які краще б не чути.

Дитячий майданчик застиг, як фотографія, на якій час поставив чорний штамп. Гойдалка рипить на вітрі — нерівномірно, болісно, так, ніби кожен рух її металевого каркаса видає зітхання. І там, на тій гойдалці, сидить тінь. Вона не ворушиться, лише хитається взад і вперед, у нескінченному коливанні, наче сама спроба руху — її спосіб залишитися тут.

Тіні єдині, хто залишився. Людей немає. Хати зникли. Дороги зникли. Але місце не порожнє. Воно густо заповнене тінями. Наче життя пішло, але залишило свою оболонку, свою сутність, розчинену в повітрі.

Жахливе видовище. Зруйновані будинки, поламані долі, вкрадене дитинство. Але тіні... Вони вперто тримаються, мов ті, хто не погодився зникнути. 

І коли вечірній вітер пробігає повз, тіні починають шепотіти. Їхні голоси тонкі, але в них чути давню українську колискову. Пісню, що звучить, як заклинання, що проникає в саме серце:

Колисала я, колисала я
Дитиноньку маленьку,
Та поламала я, та поламала я
Колисоньку новеньку.

Не жаль же мені, не жаль же мені
Та тої колисоньки,
Лише жаль мені, лише жаль мені
Малої дитиноньки.

Бо колисоньку, бо колисоньку
За день, за два збудую,
Малу дитинку, малу дитинку
За рочок не згодую.

Бо колисонька, бо колисонька
З тонкого деревенька,
А дитинонька, а дитинонька
З-під широкого серденька.

Тіні співають. І ця пісня розчиняється у темряві, стає частиною ночі, стає частиною цього місця. Наче воно просить, щоб його пам’ятали.


Articles about local business and interesting people:

Share your ideas in a new publication.
We are waiting for your longread!
Світлана Польова

Світлана Польова

@Svitlana_Polova

Та, що оживлює давні міфи.

7Longreads
188Views
3Followers
On Drukarnia since February 5 2025

More from the author

  • Притча про Домовика, хату й "нових господарів"

    А Галя вже Кобзар з полиці хапає. Пильно озирається, щоб "нові хазяї" не подумали зайвого — і ррраз! — розірвала на шматки. Закладочки посипались — там і дитячі вірші, і молитви, і образок потемнілий.

    Topics of this longread:

    Українська Міфологія
  • Баба Яга й державна реєстрація ступи

    Яга мовчки присіла на край ступи. Та була ще тепла — наче пам’ятала справжні польоти. Свобода, дух, нічне небо… усе залишилось десь за кремлівською редакцією.

    Topics of this longread:

    Міфологія
  • Легенди Кам’яної Могили

    Кам’яна Могила… Стоїть вона над степом, мов велетенський древній звір, що задрімав у віках, і тільки вітер, кружляючи поміж її розколотих каменів, шепоче легенди, які ніхто не сміє переповісти. Говорять старі люди, що час тут не такий, як у світі людському.

    Topics of this longread:

    Українська Література

You may also be interested in:

Comments (0)

Support the author first.
Write a comment!

You may also be interested in: