Є таке відчуття напередодні великого свята: коли ти вже знаєш, що воно буде, вже чуєш запах із кухні, вже чуєш голоси за дверима, але двері ще зачинені. Очікування. Оця натягнута тиша перед тим, як усе зміниться. Ми живемо в такій тиші. Вже роки…

Уявіть собі момент. Корабель. Не наш - їхній. Той, що перетинав світлові роки, долав гравітаційні ями, несучи в собі делегацію з іншого світу. Корабель, який ми чекали з дитинства, з перших фантастичних романів, з кожної ночі, проведеної під зоряним небом з думкою: «А що, якщо?»

Є вид вигнання, для якого не потрібен кордон. Не потрібен літак, валіза, штамп у паспорті. Людина сидить у власній кухні, п'є каву з горнятка, яке купувала на базарі того міста, де народилася, і водночас перебуває десь дуже далеко.

Брати і сестри, (усі ж українці браття – чи не так?)  знаю, що багато хто з вас читає ці слова, коли душа втомлена до краю. Коли здається, що сили покинули тіло, а воля – серце. Коли кожен крок вимагає зусиль, яких вже немає. І ви питаєте себе: як йти далі? Навіщо?

Стою на березі річки, що тече через моє місто уже тисячі років. Вода холодна, навіть крізь взуття відчуваю, як земля під ногами м'яка, жива. І раптом, як удар струмом, розумію: ця річка текла тут, коли мене не було.

Коли сьогодні чуєш про обстріли прикордонних сіл Сумщини, дивишся на карту російських диверсійних груп, що намагаються перетнути кордон, або читаєш про героїв ТРО, які несуть службу в лісах під Глуховом, Сумами чи Конотопом, — виникає дивне відчуття історичного дежавю.

Сонячним ранком у Каїрі пекар Ахмед без вагань подарує виснаженій літній жінці теплий лаваш з усмішкою “Альхамдуліллях”.

Є одне запитання, яке я давно ношу в собі і яке, здається, не дає спокою нікому, хто хоч раз зупинявся посеред буденного галасу і чесно дивився всередину себе. Запитання просте до болю: "хто ти насправді?"