Для десятків тисяч ветеранів справжнє пекло починається саме тут – у тихій, мирній квартирі, де не стріляють, але де кожен звук б’є по нервах сильніше за скиди з дронів.

Здавалося б, від початку повномасштабного вторгнення минуло достатньо часу, щоби люди навчилися отримувати відповідь, чому відбуваються блекаути. Проте життя доводить: віз, напакований умінням вибудовувати причинно-наслідкові ланцюжки, застряг десь у болоті пустоголовості мас.

Цей текст є спробою трохи інакше поглянути на інструмент, який ми використовуємо щодня, проте часто-густо недооцінюємо його можливостей і гіпотетичних наслідків необережної поведінки з ним.

Іще з десять років тому людина, згадуючи про «Підземелля і Драконів» (D&D) у публічному просторі, ризикувала отримати тавро відірваного від реальності фаната фентезі. Сьогодні ж голлівудські зірки першої величини хизуються своїми персонажами в етерах вечірніх шоу.

Українська освіта вже давно перестала бути простою траєкторією «школа – університет – робота». Війна, пандемія та постійні реформи перетворили цей шлях на смугу перешкод, де кожен наступний крок складніший за попередній.

Ми всі знаємо це специфічне відчуття, коли відкриваєш щойно куплений ноутбук, очікуючи на свято швидкості та нових можливостей, а натомість отримуєш нав’язливу пропозицію погодитися на збір телеметрії, обсяги якої нагадують протоколи допиту.

Ми звикли думати, що українська мова – винятково «солов’їна» та «калинова», де для висловлення гніву існують хіба що поетичні прокляття на кшталт «а щоб тебе качка копнула». Проте реальність виявилася куди брутальнішою...

Після цілого життя, проведеного у затишному, хоч і подекуди дикуватому світі GNU/Linux, де ти сам собі й цар, і бог, і системний адміністратор, доля (читайте – робоча необхідність) закинула мене назад у лапи Microsoft.

Коли замовкнуть останні постріли виснажливої війни, тисячі людей, чиї очі звикли бачити світ через об’єктив тепловізора або монітор пульта управління, знімуть військову форму.

Іще десять років тому український шоу-бізнес часто нагадував бліду копію російського ринку. Радіоефіри рясніли російськомовним продуктом, а «своє» часто сприймалося як нішеве або менш престижне.