Дивно, але на початку написання кожної своєї книги, я не вірила в жодну з них. Я сама собі не вірила, що зможу коли-небуть довести справу до кінця - написати хоча б одну книгу!

Ми часто говоримо, що заради кохання готові на все. Та чи замислюємося ми, що саме означає це «все»? Пробачити. Чекати. Боротися. Відмовитися від чогось важливого. Почати спочатку, навіть коли здається, що сил більше немає. То що ж саме ми називаємо ціною кохання?

Знаєте, що найскладніше в любовному романі? Ні, не написати сцену першого поцілунку. Не придумати красиве зізнання. І навіть не змусити двох людей закохатися одне в одного. Найскладніше - зробити так, щоб читач відчув усе, що відбувається між цими подіями.

Головні герої на тлі усіх подій нарешті зізнаються один одному в коханні. Лана вперше бачить душу Вадима, а він сам відкриє їй один зі своїх секретів. Є один уривок, який найкраще передасть усі їх емоції. В той вечір вони вперше скажуть один одному ці слова…

Читач ходить створеним світом автора та досліджує його. Залишає там свої сліди... Який же це величезний талант - мати фантазію, щоб уявити той світ!

Кожен наш вчинок, яким би благородним чи паскудним він не був, обов’язково залишає після себе слід. Я бачу ці сліди на людських тілах. Я бачу в наших очах - Небесну блакить, а секунди через три вона починає показувати таємниці - вивертати назовні все, чим наповнена людська душа…

Саме з такої думки я почала колись свою книгу “Під сонцем Саулейри”. Вона була задумана як романтичне фентезі/фантастика, де переплітаються інші світи, портали, боротьба зі злом та магія в наших руках. Тоді я ще не знала, куди приведе мене ця історія, але згодом...

Я люблю своїх героїв. Я часто в них закохуюсь і малюю образ з нуля. Але іноді здається, що вони самі могли б посперечатися з першим написаним реченням про них.

Хотіла написати багато різного у цьому Довгочиті, але вирішила натомість відкинути всі слова та просто поділитися уривком з книги, що став для мене найболючішим. Це був один з тих діалогів, які далися найважче, бо екран телефону розпливався від сліз, що стояли в очах...

Чи можна звинуватити людину в тому, що вона закохалася? Або ще гірше - назвати самі почуття зрадою, особливо якщо вони адресовані “комусь неправильному”.