щороку по-різному років
Публікую у формі поезії та прози свої думки, спогади, мрії.
Я втомилась вигадувати назву цьому творінню, нехай буде без. Про що воно? Про те, що слідування за чужим, нав'язаним життєвим сценарієм не завжди здатне зробити людину щасливою. Ніколи не пізно скинути з себе тягар чужих виборів і почати керуватись власними.
Написано під впливом не забутих вражень, отриманих під час знайомства із Чорнобильською зоною відчуження восени 2020 року.
Спогад про свій літній ранок з часів дитинства. Можливо, читач теж зможе відчути той неповторний смак свіжої хлібини, яку неодмінно надгризав дорогою з магазину?
А це 0пов1данн9 про пральну машинку "Рига 17". Парадокс: іноді речі, покликані полегшити наше життя - можуть виявитися небезпе4ними. Факт: ніколи не варто переставати мр1яти, адже твої бажанн9, буває, що здійснюютьс9.
Доки снуватиме людська пам'ять - до тих пір нам відгукуватимуться невимовним болем спомини про надтрагічні події двадцять шостого квітня 1986 року. Будучи позбавленими можливості змінити минуле - позбавлені й морального права викинути зі своєї пам'яті це минуле.
Хто б міг подумати, що звичайна велопрогулянка в сусіднє село завершиться появою в родині нового кудлатого друга? Тут буде невеличка історія про порятунок песика від людської байдужості.
Теплий спогад про очікування улюбленого журналу дитинства і невимовну радість від його появи. Роздуми з приводу того, чи здатен сучасний смартфон замінити живий друкований журнал.
В черговій мандрівці, тягнучи важкий рюкзак по всратій спеці, злісно задаєш собі питання: ну чого мене сюди чорти понесли? Та варто тільки усістися біля багаття і підняти очі догори, на всіяне зорями тло - як миттю розумієш, що твої сьогоднішні страждання явно не були даремними.
Хочеться покинути кам'яні джунглі і злитися з атмосферою засніженого парку. Виявляється, реальність інша. Замість білосніжного покриву чорніє земля і торішнє листя. А що ж буде далі? Невже колись звичні для нас зими поступово зникнуть?
