Я сидів біля лікарняного ліжка своєї дружини, стискаючи в пальцях зім’ятий клаптик паперу. Його знайшли в… тому, що залишилося від руки її подруги.Я перечитував рядки знову і знову, ніби вони могли змінитися, якщо дивитися достатньо довго:

Минуло три місяці.Час не лікує — він лише притуплює реакцію. Робить біль звичкою.

Я дивилась на руку довше, ніж мала б. Наче мозок відмовлявся складати очевидне у правду.

Весілля було стриманим. Занадто стриманим для події, яка мала б змінити життя.

Я вдивлялася в холодне світло екрана мобільного, і слова на ньому повільно втрачали сенс, ніби хтось навмисно стирав реальність шар за шаром. Я знала лише одне — щось пішло не так. І це “щось” уже дивилося на мене у відповідь.

Я вирішила: досить.

Моє серце ніби на мить зупинилося. Сон не приходив — лише тягуча, липка тривога, що розтікалася по тілу.

Прийшовши додому, я нарешті дозволила собі видихнути. Тиша квартири обгорнула мене, але спокою не принесла — думки, навпаки, стали гучнішими, нав’язливішими. Вони тиснули зсередини, не даючи зосередитись.

Слова застрягли в горлі, наче хтось стискав його зсередини холодними пальцями. Це було неможливо. Моя двадцять перша жертва… сиділа навпроти й дивилася прямо в очі, спокійно, уважно — і питала моє ім’я.

Їхавши на роботу, я думав лише про неї.