Люди помирають. Помирають люди! Крихкі, занадто смертні. В мої країні — від війни, найчастіше. В твоїй -— захворювання серця, дтп, суїцид. В контексті людства байдуже, чому саме люди помирають, факт залишається фактом — помирають.
Дайся мені. Дайся повністю. Навкруги все гуркоче, ричить, брязкає, гуде, тріщить, цокає, стоїть білий шум, чорний шум — децибели пресують до стану фольги. Тому дайся всеосяжним тихим мороком, забуттям. Щоб не чула днів оцих, не бачила днів, людей не помічала.
Ти подумай тільки! Двадцять п’ять років незавершеної тиші, питань, що так і залишилися у месенджерах із ввічливими відповідями, котрі не дали жодного спокою, тільки ледве приборкали біль. Двадцять п’ять років моє серце належить дияволу, бо тільки так воно має змогу битися.
Поки літо ще не випите до денця, недотанцьоване до луснувших гітарних струн, поки сонце ще розтягує захід, щоб встигати насолодитися теплими вечорами — от тут я ще зможу витримати це життя без тебе.
Якщо ти став гіршим, злиденнішим, став більш вразливим і їдким одночасно; якщо в твоїх реакціях на події постійно трапляється латентний снобізм і злість; якщо ти зриваєшся до знетямлення на чашку, котра вислизнула з твоїх рук
Як це можливо, що людина, котра здатна віддати тобі нирку і закрити тебе від кулі своїм тілом, не володіє навіть краплею чуйності, славетної емпатії, хоча б якогось вміння відчувати чужий біль? Як це все може вміщатися в одній душі?
Як розходиться одна реальність. Тріскається розчахнутим навпіл деревом. Ось твоя – досі в небо, досі квітне, молоді пагони, нехай і надломлена. Ось моя – до землі, сухі тріски навкруги, зів’яле листя.
°°° У динаміках на повторі грає Whiskey Sunset °°°