ШИПИ
Над розламаним склом я витягую руки,
Щоби змити водою задавлену лютість,
Бо дрімота приносить невигідні букви.
І шипи металеві ростуть абсолютно,
Коли ми опинились в єдиній знемозі,
Де сни наші просвітлені видно повсюди.
Залишаю свій біль всюдисущому мозку,
Хоча кожен дарунок відлунює зламом,
А зіниці німіють, відчувши загрозу.
Ми тепер стали вже дивовижним парканом,
Що утримує міцно обіймами втому,
Покриваючи тіло мальованим шрамом.
Я шукаю відказ у книжках анатомій,
Переходячи крізь нескінченні розлуки,
Щоби більше ніяк не належати злому.
Вже спадають на землю зів'ялі пелюстки,
А поранені груди стискаються глухо,
І згасають вогні та стихають всі звуки.
Відчуваю твій подих так близько від вуха,
Так ми прагнемо світла у власному храмі,
Залишаючи стогони в кожному русі.
Закатовані в тілі своїми шипами.
Мирослав Манюк
15.06.2026
