“Їду в місто” — фраза, яку хоч раз чув або казав кожен, хто живе на околиці чи у спальному районі. Проте чому ми так кажемо, якщо вже перебуваємо в адміністративних межах міста?

Як повернути обличчя населеному пункту, який ніколи не мав давньої назви? І чи стане імперська байка менш токсичною, якщо її просто перекласти українською?

Методи, якими росія діє сьогодні — окупація територій, примусове переміщення людей та знищення ідентичності, — не є новітнім винаходом. Це пряме продовження імперського сценарію часів єкатєріни II.

Алжирський прецедент — це класичний та найбільш досліджений приклад того, як імперська спроба інтегрувати загарбану територію до національного ядра під гаслом “це наша споконвічна земля” неминуче ламається об опір корінного населення.

Навіть якщо питання історичної справедливости чи співчуття не є для вас вирішальними, й ви не розумієте бажання кримських татар, кримчаків та караїмів мати власну національно-територіальну автономію у складі унітарної України, у вас є щонайменше кілька причин її підтримати.

Дискусії довкола деколонізації назв в Автономній Республіці Крим та місті Севастополі часто наштовхуються на застереження: мовляв, залишаться тільки кримськотатарські топоніми, запанує “тюркська монополія”, яка витре античну, грецьку, готську чи українську спадщину.

Як обіграти імперію на її ж правовому полі? Для караїмських і кримськотатарських еліт відповіддю став точний розрахунок і прагматичне використання російського законодавства. Прийняти правила самодержавства, аби врятувати власну громаду, — такою була ціна впливу в Криму.

На межі XX та XXI століть культурний ландшафт Криму став живильним середовищем для конспірологічних мітів. Найбільш резонансним із них стало твердження про існування “кримських підземних пірамід”, сконструйоване відставним капітаном Віталієм Гохом.

У дискусіях про майбутній статус півострова інколи лунають пропозиції повернутися до ситуації 1996 року — моменту ухвалення Конституції України, яка юридично закріпила статус АРК унаслідок вимушеного компромісу.

Чи знаєте ви, що в Україні є три Ялти? Два Старих Крима? Гурзуф та Урзуф? Багатир і Богатир? Це не випадковий збіг і не топонімічна містика, а зафіксований у просторі слід насильницького переселення 1778 року.