Книголюбка, в’язальниця, мама
Я люблю сюрпризи на день народження, але не вмію давати раду невдалим подарункам. Продавати не виходить, позбуватися - шкода, передаровувати - чомусь соромно.
- Ти хоч розумієш, дурню такий, на яку небезпеку ти її наражав? Вона - сама - побігла тебе серед ночі рятувати! У центрі міста, яке кишить бандитами і наркоманами! Вона озирнулася на мене так, ніби щойно побачила, і гірко зітхнула: - Сподіваюся, він був вартий твого ризику.
Уявіть себе мамою дорослої доньки і тещею геть недолугого зятя. Ви впевнені, що ваша дитина заслуговує на краще. Але коли вона повідомляє вам про розлучення, ви раптом вирішуєте, що їй краще залишатися в цьому шлюбі, ніж бути самотньою мамою.
Я відчуваю її на шкірі, під скронями, на слизовій носа: брехня, брехня, брехня. Подивіться лишень, як забігали йому очі, мов двійко розтривожених тарганів. Він знає, про що я питаю. - Май хоч трошки гідності і скажи мені правду: що ти тоді зробив Олі?
- У тебе там колесо спускає, я бачив. Поїдь залатай. Відколи у нас стало дві машини, він якось так одноосібно вирішив, що про "свою" я мушу піклуватися сама.
Чому дорослим треба так усе ускладнювати? Чому бабуся сварилася, коли я обміняла свого "Робінзона Крузо" на плакат з Покемонами? Чому не можна було помити Марині ноги, замість виганяти її з килимів?
Я балансую десь посередині між “одноразовими” книжками для відпочинку і потужною класикою не-для-слабкодухих. Мені не хочеться ані ковтати тексти залпом, ані розжовувати на мікроелементи. Я хочу просто прочитати — і отримати задоволення.
Мій телефон булькнув о першій ночі і я невідомо чому підскочила мов ошпарена. Написав Міланин чоловік. Руки у мене затрусилися: напевно щось негаразд. Може, треба везти дитину до лікарні, а у них же немає машини. Ну бо з якої іншої причини сусід би писав до мене посеред ночі?
