Знаєте, що найскладніше в любовному романі? Ні, не написати сцену першого поцілунку. Не придумати красиве зізнання. І навіть не змусити двох людей закохатися одне в одного. Найскладніше - зробити так, щоб читач відчув усе, що відбувається між цими подіями.

Головні герої на тлі усіх подій нарешті зізнаються один одному в коханні. Лана вперше бачить душу Вадима, а він сам відкриє їй один зі своїх секретів. Є один уривок, який найкраще передасть усі їх емоції. В той вечір вони вперше скажуть один одному ці слова…

Читач ходить створеним світом автора та досліджує його. Залишає там свої сліди... Який же це величезний талант - мати фантазію, щоб уявити той світ!

Кожен наш вчинок, яким би благородним чи паскудним він не був, обов’язково залишає після себе слід. Я бачу ці сліди на людських тілах. Я бачу в наших очах - Небесну блакить, а секунди через три вона починає показувати таємниці - вивертати назовні все, чим наповнена людська душа…

Саме з такої думки я почала колись свою книгу “Під сонцем Саулейри”. Вона була задумана як романтичне фентезі/фантастика, де переплітаються інші світи, портали, боротьба зі злом та магія в наших руках. Тоді я ще не знала, куди приведе мене ця історія, але згодом...

Я люблю своїх героїв. Я часто в них закохуюсь і малюю образ з нуля. Але іноді здається, що вони самі могли б посперечатися з першим написаним реченням про них.

Хотіла написати багато різного у цьому Довгочиті, але вирішила натомість відкинути всі слова та просто поділитися уривком з книги, що став для мене найболючішим. Це був один з тих діалогів, які далися найважче, бо екран телефону розпливався від сліз, що стояли в очах...

Чи можна звинуватити людину в тому, що вона закохалася? Або ще гірше - назвати самі почуття зрадою, особливо якщо вони адресовані “комусь неправильному”.

Сьогодні зловила себе на думці: як же часом буває важко письменнику почати писати ✍️

І що ж робити, коли свій власний розум більше не можеш назвати надійним свідком?