Пала́ц тає́мний взяв собі́ у спа́док
від ді́да, що нія́кий він не маг.
Поме́р стари́й, зали́шивши наща́дку,
себто мені́, сади́бу сю, і храм.
Цей храм, каза́ли, був яки́мось дре́внім,
а вхід у ньо́го вів через підва́л.
Коли́сь збира́лись чаклуни́, і трє́би
свої́ справля́ли регуля́рно вони́ там.
Не був я ма́гом, зді́бним до чаклу́нства,
але ціка́во бу́ло це мені́.
Тож до двере́й ввійшо́в я, усміхну́вшись:
там височі́в наш три́зуб на щиті́
Мину́вши две́рі з ге́рбом, пішов да́лі,
наспі́вуючи пі́сню сам собі́.
Алта́р поба́чив, фре́ску над ним да́лі:
завме́рли Козляро́ги на гербі́.
Козе́л — лише́нь над ли́царським шоло́мом,
що над щито́м ізлі́ва, у пітьмі́.
Мої́й праба́бці він нале́жав зро́ду:
бара́н, соба́ка, зо́рі на гербі́.
Право́руч і́нший щит на ме́не зи́рив
із фре́сок, що зроби́ли їх митці́.
Там дві стріли́, опу́щені дони́зу,
і хрест коза́цький срі́бний на щиті́.
Пронза́ли стрі́ли ко́ло, глек, підко́ву,
синя́во-жо́вті ша́ти на гербі́.
Це пра́діда мого, це си́мвол ро́ду,
по пра́ву він нале́жав і мені́.
Чаклу́нство в спа́док не завжди́ дає́ться.
Його́ прийма́єш, коли при́йде час.
Чоти́ри поколі́ння, що до ме́не,
не взя́ли Да́ру від бабі́в якра́з.
Мої́ оби́дві пра-пра-пра-бабу́сі
до чароді́йства ма́ли га́рний хист
Не переда́ли Дару, тож у Лу́зі
лиши́лись Си́ли, а́би їх взяли́.
Прийшла́ пора́ — складна́, тяжка́, буре́мна,
над Лу́гом збудува́в мій дід пала́ц,
Пова́жив пре́дків, зобрази́в два ге́рби
на фре́сці, що прикра́сила олта́р.
Оста́тки Си́ли в мі́сці ски́тських хра́мів,
які́ коли́сь були́ у Лу́зі ту́та,
Знайшли́ собі́ зовсі́м нову́ домі́вку —
алта́р і фре́ску, не деся́тки літ забу́ті.
А ни́ні я, наща́док цих воро́жок,
Литви́нський шляхтич, Ко́валь і Кисля́к
з’яви́вся в хра́мі, й за́мість Ду́ха Бо́га
цю Си́лу в се́бе зно́ву увібра́в.
Це розумі́ння вмить мене́ сягну́ло.
Відчу́в Її́, споло́хався, побі́г
із хра́му геть, з пала́цу, крізь порта́ли,
де височі́в тризу́бець на гербі́.
