Ти знов лишаєш на мені печать,
рвучи рельєфи, зносячи основи.
І от — я став промерзлим попелом багать,
фантазмом розпачі в твоїм байдужім слові.
Я міг би стати німотою океану,
що відблиском графітним зачіпає горизонт.
Я міг би бути твоїм власним Ватиканом —
і берегти тебе
від гніту світових турбот.
Я б став твоїм імбирним післясмаком,
терпким прозрінням твоїх сновидінь.
І — мармуром Ефесів чи Дамасків,
строкатими судинами
розжеврілих картин.
Моїм світанням править чорне море,
що так невміло пестить мармурові доли.
Я в цьому співі вчув твої слова —
дзвенить у скелях
твоя лірика сумна.
Та не проси мене повстати вбивчим морем
проти моїх беззбройних берегів.
Я б радше полоснув по шиї гострим,
ніж став паломником
твоїх смертельних вір.
Я радше втонув би розхристаним в імлі
й забув навічно, як співає море,
ніж був би другорядним стукотом на тлі
твого серцебиття
у мареві безмовнім.
♫ Balmorhea — Remembrance
