На нулі
На нулі — там, де тиша рве вуха,
І молитва мовчанням звучить.
Де земля пам’ятає кожного друга,
І кожен крок — це надії клич.
Не зі сталі вони, а з живого болю,
З рук, натертих до крові від зброї.
Та стоять — за свободу, за волю,
Щоб ми жили у мирі з тобою.
У зіницях — вогонь, не згорілий,
У серцях — та незламна броня.
Бо вони — це наш щит, це наша надія та крила,
Що тримають в бою нас щодня.
Там, де «нуль» — там початок сили,
Там і правда, і честь без прикрас.
Їм не треба ні слави, ні мила —
Їм потрібен наш світ… і для нас.
Їм потрібна твоя віра у них і підтримка твоя !
Г.Л.Р…К.
Якщо покласти мурах до банки вони будуть спокійно там поводитися. А якщо їх сколихнути, то вони починають там битися між собою.
А ще варто пам’ятати хто ти , де ти і з хто твій ворог!
Повертаючись із чергового відрядження , я стала свідком дуже прикрої історії із важкопораненим бійцем, який їхав із госпіталю до дому на реабілітацію. А дому до речі у нього свого нема, бо війна відбирає не лише життя українського народу, а й здоров’я, та домівки.
Так от повернемося до цієї прикрої історії. Вечір 8 квітня залізничний вокзал. попереду мене стояв молодий хлопчина років 25-27 на милицях і в застіраному одязі. На ньому була якась чудернацька куртка ,фліска та спортивні штани сірого кольору . Як усім відомо коли заходиш на вокзал то там потрібно здавати речі стояла черга із десятка чоловік. Як людина яка лише по очах розпізнає, хто є хто , одразу зрозуміла що цей хлопчина військовий , та як йому важко стояти. Стала прохати щоб його пропустили без черги.І знаєте що почула у відповідь?:
-А він що особливий? Таких бомжів зараз на кожному кроці.Понапиваються ,ноги повідморожують і хочуть бе черги. Усі хочуть без черги!
Уважно придивившись побачила ,що це говорила молода доглянута дівуля із червоними вустами років 20. Всі інші навіть не ворохнулися, лише кожен щось бубнів собі під носа. Сказати що я була в шоці , ні у мене все горіло в середині і я була готова їх усіх роздерти ,,Як мавпа газету” бо мені це болить , а саме ті хлопці за 2 роки стали для мене ,як мої сини та брати.
-Ви що взагалі не умієте думати та співчувати? Вам .що взагалі байдуже? Чому наші люди усе найгірше беруть у нашого ворога, нехай він не цінує наше життя, та життя тих хто не дає пройти ворогу у наші будинки?-сказала голосно до всіх присутніх.
І лише почула у відповідь тихе шипотіння:
-Тьотю не треба я постою .
Для чого я це пишу? Та для того що потрібно бути людяним і не проходити повз тих.хто там на нулі нас із вами захищає. Не навчили вас батькі бути вдячними ,людяними то хоч мовчіть і не відкривайте рота,коли ви не в змозі , або не маєте ніякого бажання допомогти людині. Не будьте тими хто сколихує банку ненависті між людьми. Не керуйтеся тваринними інстинками тих хто напав на нашу країну.Лише так ми зможемо виграти війну і створити свою країну і життя як ми бачимо і хочемо.
Варто бути уважними не тільки із ким сваримося,а й розуміти для чого ви це робите.Варто бути уважним не лише до себе , своїх потреб і бажань, а й до людей що поруч із вами.
