Був четверг.
На небі — лиш рідкі хмаринки, які неспішно гнав вітер.
У переносці-кенгуру сиділа моя півторарічна донька.
Ця соня спала, але це не гарантувало, що не прокинеться просто зараз.
На плечах — лямки рюкзака з речами для дитини, у руці — сумка з продуктами.
Перехожі здивовано кидали погляди, ніби батько з малою дитиною — це щось дивне.
Мабуть, вважають, що виховувати дітей — це жіноча справа.
Ну звикайте, це перший, але не останній раз, коли ви це бачите.
Дійшовши до під’їзду, я піднявся пішки — квартира на другому поверсі.
Першим ділом відніс Елі до ліжечка. Але тільки-но встиг занести пакети на кухню,
Як раптом аудіоняня сповістила — соня прокинулася.
Побачивши мене, вона замовкла і стала мовчки чекати, тримаючись за перегородку ліжечка.
Вимовила щось схоже на:
— Тато, гуляти.
Вона намагалася говорити, але поки не дуже виходило.
Я подав їй плушевого кролика зі стільця біля дверей.
— Я зараз розкладу продукти, а потім підемо гуляти.
Елі дивилася мовчки, з таким поглядом, наче казала: «А чому не одразу?»
Я увімкнув їй мультики і повернувся на кухню.
Сидів на лавці, поруч лежав рюкзак. Поглядав одним оком на Елі, що сиділа в пісочниці з відерцем та лопаткою.
Вона гралася, не звертаючи ні на кого уваги — занурена в свої дитячі думки.
— Добрий день, — прозвучав поруч жіночий голос.
— Добрий день, — спокійно відповів я.
— Ви тут недавно?
Я повернув голову, не забуваючи краєм ока слідкувати за Елі.
Судячи з усього ця жінка, теж на прогулянці з дитиною.
— Вчора заїхав до нової квартири.
Навіть без слів було помітне здивування від мого "заїхав".
Думаю, вона була здивована ще й тим фактом, що дитина на прогулянці з батьком.
Ох, ці стереотипи.
— А у вас дуже мила дівчинка.
Я лише кинув:
— Угу.
Всі так кажуть. Наче це щось міняє.
— А як вас звати? — не відпускала вона.
— Чарлі.
Мені вона була зовсім нецікава, але не можна забувати про банальну ввічливість.
— Рада познайомитися, я — Мері.
Мені не подобалось її бажання затягнути мене в розмову. Хотілося просто послати — але поруч Елі. А тато довжен бути прикладом.
Тут підбігла Елі і сказала щось на кшталт:
— Хочу додому.
Я піднявся на ноги, накинув рюкзак на плечі. Та нагнувся, щоб взяти доньку за руку. І ми пішли додому.
— Рада була познайомитися, — сказала Мері. Я лише кивнув. Таке казати — не моє
Достав Елю з ванної, вона терла очі кулочками рук і позіхала. Витерши, відніс її до дитячої кімнати, де одягнув у пастельно-блакитну піжамку з хмаринками. Уклав у кроватку, поцілував у лоб.
Після цього пішов наводити порядок у ванній, а потім заправив і увімкнув кавоварку. Ніч буде довга через строк здачі роботи, який майже догорів.
Прокинувся і підняв голову зі столу.
На моніторі ноутбука була завершена робота, яку залишалося лише відправити в компанію. Іконка ж сигналізувала про майже нульовий заряд.
Підключивши зарядне, пішов готувати сніданок. Попутно зазирнув у дитячу — перевірити, чи спить мала соня.
Поки готував, задзвонив телефон.
Це була мама. А я думаю — чого б це їй дзвонити? Вона ж без причини не телефонує.
— Чарль, у тебе які плани на сьогодні? — питає.
А в мене в голові щось заворушилося — ніби забув щось важливе.
— Може, нагадаєш, мам? — спокійно відповів я, не відводячи погляду від пательні, де смажився омлет.
— От це ти, сину, дожився — про власний день народження забув.
Я лише хмикнув. З дитиною та роботою можна запросто забути про такі речі.
— Що скажеш, як я прийду? — Вона зробила невелику паузу, наче не хотіла бути надто нав’язливою.
— Влаштуємо маленьке свято.
Я не сумнівався: вона просто хоче приїхати до внучки. Але їй потрібен був привід для цього, ніби це могло виглядати неприйнятно.
Хоч у мене й було двоє старших братів, але Елі — єдина її внучка.
— Елі буде рада побачити бабусю, — сказав я і відключив плиту.
— Тоді чекайте, — почулася відповідь.
Вона скинула дзвінок.
Мама приїхала близько третьої години й привезла торт.
Ми відразу взялися за приготування святкового столу.
Елі ж постійно крутилася біля бабусі.
Вона дуже зраділа її приїзду — бабуся рідко буває в нас у гостях.
Тим паче, ця мала бешкетниця добре знає:
бабуся, на відміну від тата, не так ретельно рахує, скільки солодощів вона вже дала.
А я знаю: якщо з'їсти більше дозволеного — починається "бунт на кораблі".
І хтось одразу хоче відправити тата "на корм рибам".
А так — усе йшло спокійно.
Було майже північ. Кілька годин тому я вклав Елю спати.
Зараз я сидів із мамою за столом. Ми майже допили пляшку коньяку, яка лежала в мене в заначці — якраз на подібний випадок.
— Чарлі, тобі варто знайти для Елі маму, — промовила вона трохи заплітаючим язиком.
Алкоголь, як завжди, розв’язував їй язика. Вона говорила те, що давно крутилося в голові, але на тверезу не наважувалась озвучити.
Я знав, що це потрібно. Але поки не був готовий на цей крок. Минув лише рік після розлучення з дружиною.
І ще різав по живому один відразливий факт, який я усвідомив уже після розлучення: якби не несподівана вагітність — вона пішла б раніше.
— Ти ж пам’ятаєш доньку сусідки, Нелл? — мама вирвала мене з думок.
— Мам, ти думаєш, одного року достатньо? — відповів я.
Вона подивилася на мене п’яним поглядом.
— Як хочеш, милий, — і після короткої паузи додала:
— Я знаю, тобі важко. Але це піде на користь вам обом.
Мама, звісно, знову була права — це потрібно і доньці, і татові.
Тут мені в голову прийшла думка:
— Не знаєш мам, що там у Бена та Роу?
Вона уперлась кулаком у щоку з таким видом, ніби кажучи: "Не ухиляйся від теми".
— Бен, як завжди, зайнятий своєю автомайстернею, — сказала мама, наливаючи в рюмки залишки коньяку, і додала:
— Якби не знала, що вони зустрічалися ще з університету, здивувалася б, що в нього є дружина.
Я розумів маму. Для Бена порпатися в авто та іншій техніці — справжня манія.
Вона нахилила голову назад і випила вміст рюмки, після чого взяла дольку лимона і з’їла її.
— Роу, як завжди, тратить час на "свою кішку" і її спортивну кар’єру.
Я хмикнув. Мати нетерпляче ставилася до його дружини-спортсменки, хоча й намагалася не показувати цього — робила це виключно заради брата.
Я піднявся, випив із рюмки, після чого кинув:
— Вибач, я поки ще стою на ногах, тож піду спати.
.
З мого дня народження пройшло майже два місяці.
За цей час я встиг на прогулянках познайомитися з місцевими матусями.
Здається, я для них уже став звичним явищем — принаймні частково.
І впевнений, чоловіки деяких із них не надто раді моїй появі, бо мене, без сумніву, ставлять у приклад як хорошого тата.
Пам’ятаю, щось подібне було ще до переїзду: сусіди, які раніше на мене не звертали уваги, почали дивитися косо — ніби я їм щось зробив.
Хоча це вже не моя проблема, що когось дратує, коли на когось іншого тикають.
Також я познайомився з сусідкою по майданчику Сьюзен. Приємна жіночка, з котрою можна перекинутися кількома словами.
Хоча мені не сподобалось, коли вона стала проявляти увагу до Елі. І був здивований, що та не була проти — зазвичай вона не любить увагу з боку незнайомих людей.
А так дні йшли спокійно: турбота про доньку та робота — всяка маркетингова чуш, а точніше — дизайн.
Але наближався кінець кварталу. А це значить — буде квартальна нарада у відділі.
І пройде вона в офісі.
Бо начальниця вважає, що її треба проводити "наживо".
Звісно, так зручніше їздити по вухах за косяки й інші недочети.
Тож, коли була назначена дата, я зателефонував мамі. Але виявилося, що вона зламала руку.
Впала з драбини, коли підрізала дерево в саду. Хоч обійшлося тільки цим.
Просити братів було безглуздо: Бен живе в іншому місті, а возити Елі на один день до його дружини — безсенсовно.
Про Роу взагалі мовчу — у них усе крутиться навколо режиму його дружини.
А сусідам я настільки не довіряю, хоч вони здаються нормальними людьми.
Тож довелося шукати няню.
Що для мене теж було сумнівним варіантом, але здавалося найменшим злом.
У призначений день я дочекався няню й видав усі інструкції: де лежать потрібні речі, і всякі дрібниці — типу обмежень на солодке та інше.
Хоча дівчина мене здивувала — виявилося, що вона племінниця сусідки по майданчику. І від цього стало якось спокійніше.
Хоч я й не зовсім розумів чому.
Зі сусідкою Сьюзен я перетинався на майданчику, і ми трохи балакали кожного разу.
Але не сказав би, що я їй довіряю.Хоча думаю, може допоможе племіниці.
Нарада почалася незабаром після мого приїзду й тягнулася десь п’ять-шість годин.
Ще та тягомотина, особливо з огляду на характер начальниці.
Вона, як завжди, не дуже стежила за язиком і накидалася на всіх підряд — за кожну дрібницю.
Думаю, хтось із колективу потім жартуватиме, що в неї знову не склалося з особистим життям.
Бо всі знали: з цим у неї давно негаразд. Хоча, як я знаю, у половини відділу теж не склалося.
Коли нарада завершилася, всі вийшли надвір.
— Окейлі!
Це була начальниця. Я обернувся — вона стояла з портфелем в одній руці і піджаком в іншій.
— Може, сходимо, посидимо в барі? — сказала вона обережно, ніби боялася сполохати.
— Вибачте, мем, але в мене вдома дитина. — З цими словами я розвернувся і пішов до виходу.
Начальниця лише розчаровано глянула мені вслід.
Коли зайшов до квартири, був здивований — у повітрі витав запах їжі.
Зайшовши на кухню, я застиг, мов стовп, від побаченого.
Річ була не в Сьюзен, яка готувала вечерю разом із племінницею. А в Елі, що крутилася навколо сусідки, як навколо бабусі.
— З поверненням, Чарлі, — заговорила Сьюзен, помітивши мене.
— Ми тут вирішили приготувати вечерю, — додала вона після короткої паузи.
Після цього витерла руки паперовим рушником, відкрила морозилку, дістала банку пива й сунула її мені в руку. Потім вивела в коридор:
— Іди, подивися телевізор, розслабся, а ми про все подбаємо.
Чесно кажучи, хотілося вилаятися — мене щойно виштовхали з моєї кухні.
Але, побачивши, як Елі тримається за її спідницю, я промовчав.
І пішов, роздратований цим… непотребством.
— У морозильнику ще є пиво, — кинула Сьюзан мені в догонку.
Племінниця Сьюзен пішла, коли ми закінчили з готуванням — у неї зранку пари, а живе вона в іншому кварталі.
Тож залишилися втрьох.
І я намагався не дивитися на те, як Сьюзен годує Елі з ложечки.
Це вже був удар під дих, з яким не впораєшся.
Через це не хотілося їсти.
Роздратування росло, глушачи все інше.
Це мій дім і моя дитина! — хотілося кричати. Але заради Елі я мовчав.
Випите пиво взагалі не дало жодного ефекту.
Наче провалилося в порожнечу, а не в шлунок.
— Чарлі, — мене потрясли за плече.
Поруч стояла Сьюзен і спокійно чекала моєї реакції.
— Я вклала Елі спати.
Я промовчав, намагаючись дати собі раду з емоціями.
З одного боку — вдячний їй за допомогу. З іншого — злюся за вторгнення.
Але знову спливає перед очима обличчя Елі — щасливе, коли вона поруч із нею.
— Я піду, — сказала Сьюзен спокійно, з легкою турботою в голосі.
Зупинившись у дверному прорізі, додала, не обертаючись:
— Якщо потрібна допомога — звертайся, Чарлі.
Я ще трохи посидів.
Потім пішов у спальню, залишивши неторкану тарілку з їжею на столі...
