Вот в чому історія. Я любив одну мадемуазель,як і вона мене. Ми обоє були одночасно і щасливі, і не щасливі. Періудами. Нарешті ми розійшлись, що мене не особо втішає, а їй нормально так живеться. Я пішов в запой винний (ха-ха, бо я її кинув, ну загалом каламбур, розумієте?) і сидів в парку пив вино і писав цей вірш.
Ось я на лавці і пью червоне сухе,
Пополудні на дворі сухо і душно.
Я знаю, цей шлях нікуди не приведе,
Але хоча б пьяним я зможу прошептати тобі на вушко:
Що я знову впадаю в істерию і психоз, мені зново погано.
Я розбиваю об смітник подарену тобою кружку,
На якій котик тримається з останніх сил,
Але я здаюсь і падаю в червону калюжу.
На мене чекає доля молодого Хемінгвея.
Може, я наберусь сміливості поки не скінчиться війна,
На якій я хоробро захищаючи землю від ворога
Отримаю свинцеву кулю трохи вище коліна.
Мене відправлять поїздом спершу в Дніпро, а потім до Львова
Я під наркозом розкажу хірургу про те,
Що я все ще тебе люблю і краще б не йшов на війну, а поберіг себе
І продиктую телеграм твого нового .
Попрошу вийняти серце, кинути його під прилавок
З просроченим терміном дії і червоним стікером з АТБ,
Знайти в смітнику розбиту чашку в парку Франка біля однієї з лавок,
Склеїти її і заварити останнє в житті Нескафе.
