Есеїст, поет, філолог
Любомир Лесонін – український поет, есеїст і філолог. Автор поетичної збірки «Дощ над Босфором» (Київ, “Український пріоритет”, 2024). Лавреат Міжнародної німецько-української премії ім. Олеся Гончара в номінації «Публіцистика» (2023). Дипломант літературно-мистецького конкурсу «ТЕРНОслов» (м. Тернопіль, 2019 р.) у номінації «Проза». Дипломант конкурсу «Молода КороНація» (м. Київ, 2019 р.) у номінації «Повість».
Затуманені вранішні поля. Розмокле опале листя вздовж лісопосадок. Напів порожня електричка — та сама, з Рівного на Львів. Уже н-ний шахед, що залітає на Волинь через Деражне або Нетішин. Три книги в рюкзаку — дві Москальцеві, одна Соломії Павличко.
Чим далі живу, тим більше переконуюся, що не знаю, як правильно. Як правильно «що»? Читати, аналізувати, мислити, бачити, врешті — просто жити. Бо ж до всього, як не крути, можна таки прикрутити «правильність». А я… погано розбираюся в людях.
Дні вигасали. Небо тьмянішало, наливалося свинцем, час до часу скидаючи свою важкість холодними затяжними дощами. Ландшафти довкола Бродів суворішали, змінюючи кольорову гаму в бік спектрів сірого та брунатного.
Що в дитинстві — та й зараз — було і є символом свободи? Правильно: велосипед. Зручний і знайомий двоколісний супутник більшости весняно-літніх мандрівок. Можна, звичайно, вирушити кудись і пішки — це теж різновид кайфу, але особливо далеко ти не зайдеш.
Оте єдине, чого мені бракує в роботі ментором та вчителем літератури — це час для себе. Він, звісно, є, але викроїти його з-поміж обовʼязків дуже важко. І навіть у хвилини відносного затишшя, коли зʼявляється мить аби подумати, зосередитись на проблемах позашкільного штибу...
Це нестримне весняне буяння наштовхує мене на спогади. Таку вже маю натуру. Був вечір. Пригасле світло сонця спадало крізь вікна на мамині квіти. Коли було принюхатись, ті квіти пахли землею і настояною у пляшках зеленуватою водою.
Сонце пряжило шкіру. Трава була висока й густа, в ній снували колонії комах, долаючи перепони з битої черепиці, камінців і всілякого залізяччя. Дача буяла різноцвіттям і була заповнена людьми, і всі ті люди були моєю ріднею.
Це було давно. Здається, у 2013-му чи на початку 2014-го року. Я навчався в шостому класі Бродівської гімназії імени Івана Труша. Холодні зимові світанки. Не менш холодні дні та вечори. Надворі - «майданівська» епоха. Наелектризоване повітря змін. Нас було троє.
Цей сніг утрамбовується в землю важкою льодяною плитою. Потім хідники стають ковзкими. Будь-яка дорога — це виклик: дійдеш чи розвернешся, махнувши рукою на все це? Вилазити з хати нема бажання. Зобовʼязує робота та звичайні людські потреби.
