Книга, без сумніву, є одним з провідних джерел будь-чого духовного в матеріальному, поєднуючи два в одному. І її хочеться перечитувати, розчитувати, смакувати, мов оглядаєш востаннє і більше ніколи до неї не доторкнешся.
І коли я беру до рук книжку – що, як би то парадоксально не звучало в плані споживання літератури, трапляється рідко – то хочу відчути її цілком, прогортати від форзаца до форзаца. Люблю, мов притока до великої ріки, зливатись із книгою в єдину матерію. Люблю відчути автора цілком, постаратись не згубити його намірів, думок, дій, описаних у словах та помежи ними.
Можливо, то тільки моє сприйняття книжкового світу – як би то не було, читацьких прошарків із унікальними характеристиками є вдосталь. Та іноді мені тяжко буває зрозуміти, що хочуть донести своїм лейтмотивом люди, котрі читають книги задля кількості прочитаного. П’ятдесят книг на рік, сімдесят книг на рік, сто двадцять вісім книг на рік… Підраховуємо, наче женемось за Ґраалем, еталоном, який тяжко перевершити.
Мені насправді книги даються тяжко, не зважаючи на жанри та стилі. Власне сприйняття написаного відіграє тут найбільшу роль – або читаєш і вловлюєш на ходу, не вдавившсь, або і трьох сторінок за день прочитати не можеш. І ту, на мою думку, ваду з нелюбов'ю до читання досі не можу викорінити чи хоча би заглушити.
Але якщо говорити, на що в мене, образно кажучи, «книжкова алергія» - то будуть романи і загалом проза у великих обсягах. Минулого літа я вирішив дочитати «Бібліотеку душ» Ренсома Ріґґза, яку почав ще чотири роки тому. І те, як вона мені сприймалась, пояснювало, чому я тоді спинився на чверті книги – я ледве сприймав великі та безперервні абзаци, де переважали описи не те, що другорядних, а вже навіть якихось третьорядних деталей.
З того моменту я усвідомив, чому в книголюбів переважає техніка швидкісного читання і їм даються по сімдесят книг на рік «на раз-два».
І скажу вам чесно, зрозуміти книжку по діалогах значно легше. Але зрозуміти її суто по діалогах – неможливо, коли не знаєш контексту, який ті ж описи третьорядних деталей і містять. Тому хай би як зле я не ставився до подібної скрупульозності, для кращого розуміння авторського світу вона необхідна, але в міру.
За три доби я зумів прочитати більше, аніж за чотири роки до того.
Звернув увагу на те, що буваю дуже динамічним останнім часом, коли чимось займаюсь – пишу тексти, дивлюсь футбол, наприклад. Особливо футбол – вам же не буває нудно, коли ви сідаєте дивитись матч, який вас зацікавив? З нинішніми методами ведення гри іноді хочеться заснути – і не грає ролі, в якій позі.
Он матч Італії з Англією згадати, фінал чемпіонату Європи. Здавалось би, почали жваво, Італія не забила зі стандарту, а потім Англія у стрімкій контратаці покарала апенінців за діру в обороні. А не минуло й трьох хвилин на ту пору.
А потім – шістдесят хвилин не те що оборонного футболу, а навіть відмови від концепції футболу цілком, відсторонення від його принципів. До голу Італії.
За годину з лишком можна було би здійснити десятки домашніх справ, які ви накопичили при підготовці до перегляду, повернутись – і навряд чи щось могло би змінитись. Хіба що відсотки володіння м’ячем, переважно у формі стерильного перепасу між центральними захисниками.
Погодьтесь, ви вже готові бігти до унітазу від подібних матчів?
А таких буває не один і не десять протягом клубного сезону в Європі. І тепер рідко можна потрапити на перегляд матчу, який дійсно буде заворожувати нейтральних вболівальників, не кажучи вже про фанатів та ультрас улюблених команд.
29.12.21
