Наш перший контакт. Тобі лячно. Так і я не завжди смілива.
Ти заходиш. Заходиш у мій простір — кабінет, стілець поруч, дзвінок. Я чекала на тебе. Саме на тебе. Я слухаю і чую. Чую твої думки в тиші.
Чую твоє дихання. Інколи швидке — коли ти згадуєш те, про що давно забув. Інколи повільне — коли ми мовчимо вдвох. Інколи це видих — коли ти зачиняєш двері спогаду. Того спогаду, куди ти сам боявся йти. І лише разом зі мною ми вдвох зайшли — і вийшли — з того жахливого спогаду.
Я чую. Я тебе чую. Я тебе бачу.
Я бачу кожен м’яз на твоєму обличчі. Я бачу, що залишило життя на твоїй шкірі. Як сум додав складку під правим оком — під одним, бо ти зустрічав виклики однією стороною, а іншу зберігав. Так ти виживав.
Я бачу зморшки під очима — від сміху. У тебе ж були щасливі моменти? Ти бачив схід сонця? Я бачу складки в кутах губ — це ти мовчав, коли хотілося кричати. І зараз бачу: як ти тримаєш руки, шукаєш опори. Я бачу тебе.
Твій малюнок тіла: спину, що витримала; ноги, що винесли; плечі, які мали бути високими — ти тут. І я бачу.
Я — емпат. Це нагорода і виклик одночасно. Я тебе відчуваю. Я відчуваю твій настрій у той момент, коли затримую погляд на тобі.
Я можу бути підтримуючою. А можу бути нестриманою — навіть у тиші.
