Я, здається, ще ніколи не почувалась так вільно. Літній прохолодний вечір, вже достатньо темно, лише вуличні ліхтарі кидають м‘яке світло крізь дощ. Дощ настільки сильний, що стає частиною нас, та під ним було так комфортно, однаково на те, чи захворіємо завтра. Навколо проходять люди з парасолями, хтось озирається, хтось зупиняється й дивиться, але у них розмиті обличчя, мені байдуже.
Ми йдемо разом, повністю мокрі, поєднані однією парою навушників: один у мене, другий у неї. Музика лунає тільки для нас, наповнює наш маленький світ, відокремлюючи нас від усіх. Ми весело підтанцьовували часом стрибаючи, чи перебігаючи одна перед одною. Тепла рука торкається моєї, після чого я зупиняюсь і дивлюсь на неї. Її мокре світле волосся виглядало так смішно. Починаються слова в пісні й вона почала співати - щиро, неймовірно. Спершу я просто дивилась, а після як вона поглянула на мене, я усміхнулась і почала співати також. Ми співаємо разом, сміємось, жестикулюємо.
Ніяких парасоль, жодних правил - тільки музика, тільки свобода, тільки ми.
Музика стихає, ми дивились одна на одну й розуміємо, що зараз це станеться. Мелодія повертається, сильніша й потужніша, і ми почали бігти. ЇЇ сміх змішується з моїм, з дощем, з музикою. Я така щаслива, що вона у мене є. Тільки вона могла б придумати щось таке божевільне й переконати мене приєднатись.
Насправді такі моменти стають ковтком повітря. Допомагають відірватись від проблем, втекти від реальності хоч на мить, аби трохи перепочити від пригнічення. Але це не може тривати вічно, я буду змушена повернутись в жахливу реальність, від якої я б хотіла сховатись.
