Зайшли в сувенірну лавку в старій частині Варшави, щоб купити дзвоник – традиція така, колекціоную їх. Дорогі, холєри, але що вже поробиш, раз почала багато років тому. Перший маю з Судака. Це Крим.
Дощ ллє, а ми вп'ятьох плетемся, всю площу зайняли. Даміан, Паулінин молодший брат, йде попереду – веде. Обожнюю це ім'я. Мрію назвати так сина, якщо в мене колись будуть діти.
– Прошу пані показати мені дзвонички. Маленькі. З написом «Варшава». Бажано не металічні, якісь гарні. Можливо, розписні у Вас є? Або ручної роботи.
Дівчинка за прилавком чи то плакала, чи то просто була сильно розчарована – перед тим бачила, як на неї сварилася якась цьотка, чий слід зразу простив, варто було нашій людській когорті завалитися в приміщення. Дівчина відірвала голову від зошита, потупила погляд. І двох слів зв'язати не могла: запиналася, заікалася. Кліпала довгими віями, дивилася очима наляканої лані.
Кажу повільніше:
– Прошу пані показати мені дзвоники. З написом «Варшава». У Вас є в наявності?
А сама до Ані: «Нас так багато, півмагазину займаємо».
І дівчина зненацька засвітилася. Ця усмішка промайнула, як раптовий промінь сонця на темній горі. Чесно: давно не бачила на людському обличчі такого полегшення. Заговорила:
– Можна українською, я розумію, – а потім театрально повторила, дістаючи з полиці дзвоники: – Я розумію.
