Недавно мені сказали, що писати потрібно, щоб очистити голову від думок, від того, що бентежить та не дає спокою. В моєму житті все трохи інакше… письменництво для мене спосіб ці думки генерувати. Бо інакше, я щось думаю, але воно не знаходить своєї аудіолізації або візуалізації в голові.
Пишу, щоб хоч якось думати.
Коли я тільки починав писати, то уявляв себе видатним і талановитим письменником, але тепер в мене це викликає лише легку посмішку з домішком самоіронії. Те що я пишу, потрібно лише невеликій кількості читачів (принаймні я на це сподіваюся), тож виводжу літері на дисплеї більшою мірою для себе.
Останні місяці, а може і рік-два, я міркував чи зможу стати професійним письменником. І кінець-кінцем в своїх міркуваннях приходив до висновку, що, мабуть, мені це не дано. Мені складно щось вигадати, здебільшого в мене проза життя приправлена частиною художнього вимислу.
Тож повільно та неохоче знімаю свої рожеві окуляри і кладу їх на полицю.
Писати, скоріше за все, я не покину, бо ця жага, або звичка вже в’їлася в моє єство. Просто зменшую частину свого его, та простіше і спокійніше буду відноситися до письменництва.
Було бажання видати власну книгу самвидавом зі своїми короткими розповідями, але почавши все організовувати мене щось зупинило. По-перше, вони були написані не українською (хоча зробити зараз переклад простіше простого), а по-друге, вони трохи божевільні, словоблудні і більшою мірою графоманські. Багато повидаляв без можливості на відновлення, решту (більш-менш пристойних) я опублікував на літературних платформах у вигляді перекладів.
Не знаю, навіщо мені ця книга?.. потішити своє самолюбство?.. хоча було б приємно потримати в руках плід своєї праці, доведеної до логічного завершення.
Кажу ж, я не марю вже професійною літературною діяльністю, хоча залишки цього бажання в душі ще трохи залишилися. Може колись, згодом… а поки що буду писати для себе, коли виникатиме таке бажання.
