Ти снився мені три рази. Четвертий точно знаю, що вигадала. Перший, другий й четвертий ти був не моїм. Адже тебе відібрали. Це сумно. До болю в колінах й голові. Коліна я здерла, лоба - відбила. Вони, все ж таки, змусили молитись. Мене — дуру. Уяви. Втретє. Втретє тебе повернули. Неначе песика, що нашкодив й утік. Але ж ти не втік. Тебе вкрали. Напічкали чимось гидотним, заразили мерзотою. У тому сні, він доречі був вчора, ти дивився на мене очима моєї родини ніби з підозрою. Навіть не обійняв, не приголубив й ні разу лагідно не куснув. Ти став іншим. Якщо буде зручно — другім.
Насправді у тобі цього ворожого вже було й раніш. До того,твого викрадення. Й у мені, нажаль, також. Але я його видалила, стерла, згноїла й видавила. Ти ж, примножуєш с кожним днем.
Про що я? Авжеж про сон. Ти намагався мене заплутати. Завести кудись. Ніби вигнати. Ніби казав, почекай ти що не бачиш? Я ж борюсь! Я ще не готовий. Мені здалось, чи ти просив допомогти?
Вибач, за останню строку у тому абзаці. Знаю, що борешся. Знаю — чекаєш. Я буду боротись й буду чекати теж. Буду робити усе й навіть понад.
Тільки ж пообіцяй, що знову будеш моїм.
Ми перестанемо бути тими “нами”, якими були до цієї війни. Це точно накраще. Я точно не хочу тієї себе. Й того тебе, якщо чесно теж. Але то вже таке. Ти треба.
Ти. Мені. Треба. Будь-який. Я допоможу. Ми зможемо. Головне, щоб ти захотів.
Ти ж будеш знову моїм? Правда, мій любий М?
