Бачив сілует, що сунувся в сторону тропи до річки, а до річки сьогодні не можна — в русалок свято. Пішов за необачним обходисвітом, думав — якщо наздогнати, то можна буде зупинити, а як вже почнеться край лісу — так і хай. Є що робити, окрім як пропадати.
Йшов і згадував, як і бабуся і батько наказували бути особливо обачним в ці дні, не лізти зайвий раз до води, навіть до колодязя, не заглядатись на місяць, не ходити танцювать. Ні, то й ні, в дитинстві був радий в ці дні бути без діла, а як виріс то тим паче. Дивно лише, що не всіх дітей і підлітків посилено охороняли в тиждень перед трійцю та на купала, але і не його одного. То ж після тринадцяти років міг проводити русалочі свята не тільки сам чи з Карпом, коли звичайні дитячі справи виявились не такими цікавими, а з Світланкою чи Хвірею.
Йшов і поки міркував, взяв та й загледівсь на місяць, і не помітив, як ноги понесли звичною стежкою, і опинився в лісі. Подумав — треба бути обережним, і до самої ріки не йти, а потім подумав — та не пропаду ж одразу, он Світланка багато разів за останні роки бігала до води, і не сказати, що пропала. То тільки як стала мачуха її сватать, ругалась і плакала, і грозила, що піде, от і пішла.
Йшов і почув топіт ніг. Не думав, що русалки так зазвято танцюють. А ще трохи — і почув наче плач і шепіт і прохання і поклики — "допоможи, козаче", "йди сюди, братику", "вмираю, врятуй". Зупинився як побачив світло багаття, а навіщо русалкам багаття, через вогнище вони не стрибають, луску бояться ссушити. Звідкись взнав це колись, вже думав що й забув.
Голоси в голові кичали і стучали, не міг вже повернутись, ліг на холодну траву, виглянув з за куща, та і впізнав шуканий сілует.
Чи то у шубі людина влітку, чи то звір, а все таки з шаблею на поясі, тримає дівчину одну, як душить, а далі трохи, вже у води, на невеличкій поляні, інші танцюють завзято, наче не бачать, але пісня що плач. Хоч майнула думка про русалок, та вже вискочив, а навіть як майнула б раніше - і що робить? Вихватив в людини-звіра шаблю, й рубанув зі спини під ребрами. Обернулася людина-звір, випустила дівчину, а ті, що танцювали, в мить опинились поряд, стали за шкуру звірину тягнути, ричали страшно і верещали, і волосся їх, що здавалось зеленим, розвивалось і змїілось, хоча вітру не було.
Порвали шкіру, порвали людину-звіра, розлетівся він дивно шерсттю і розсипався кісточками і баранячими рогами по землі, зник серед коріння.
— Несторе, ти? — питає та, яку душили.
— Світланка? — дивиться, а і в неї волосся зелене. Помовчав трохи. Встромив шаблю посеред берегу. — А навіщо вам багаття?
— Не вам, а нам, — сміється трохи хрипло. — Сьогодні для хороводу, а зранку зберемо попіл для гадань. Слухай, це ж ти, виходе, життя мені врятував!
Як будуть казати, що зник, то не вірте, бо повернувся, хоч потім і ходив до води на кожні свята, бувало сам, бувало з Карпом і Хвірею. Як бабуся його і батько померли, став довше пропадати, але і на весіллі був, і дитину їх хрестив, хоч і дивно це.
А шабля і сьогодні у ріки стоїть, і біля неї потроху все більше шерсті збирається.
