Цей текст, це моїй намагання вийти з глухого кута творчої кризи. Насправді цю платформу порадив gpt, тож будь ласка, не сприймайте серйозно все що тут буде написано:
Етюди життя — геть не доречна назва, враховуючи що я гадки не маю що означає етюди. І перш ніж художники, чи музиканти, чи до кого б не відносились ті чортові етюди, почнуть розпалювати багаття для такого єретика як я, прочитайте мою коротку історію.
Хто я?Вітаю мене звуть Merisson і дупля не ріжу що я роблю в цьому житті. Я лежу у власному ліжку, пишучи це під трек «Main title» з фільму «Only murders in the building» , на чорта вам ця інформація, думайте самі. А тепер перейдемо до того, чим і була натхненна назва цього клаптика паперу.
Життя — немов картина, спочатку робиш начерки, об'єкти, а потім деталі. Деталі роблять картину повноцінною, але щоб були деталі, має бути начерк, будь то дерево чи будинок, глечик чи обриси людського обличчя. То що ж є начерком у наших життях? Виховання? Освіта?Робота?На це питання дадуть відповідь усі, і кожен по своєму, та я гадаю що це все ж освіта, освіта, зокрема вища, це перший власний вибір, і так, навіть якщо батьки наполягали на навчанні на юриста, а серце лежало до мистецтва, це теж ваш вибір, але вибір підкорятись їх волі. Багато хто скаже:«Та й що та освіта, вивчився і тепер працюю де є, бо треба десь гроші брати!»
Але освіта дає багато чого, зокрема, декілька вирваних пасм на моїй голові, зумовлених моїми роздумами на кого вчитись. Ким я буду потім?Що я робитиму?Чи я житиму чи виживатиму?
А знаєте в чому парадокс?Та те що я бляха не розумію як діє мій власний мозок. Коли оточуючі запитують мене ким я хочу бути, я з впевненістю кажу — архітектором. Але минає час, хвилі що донедавна принесли цунамі впевненості вщухли, а за ними легенький коливаннями несеться сумнів. Який ефективніший за будь яку впевненість. Той сумнів що змушує мене хотіти виривати пасма волосся з власної голови, той сумнів котрий дбайливими порухами руки розсипає зернята проблем у моїй душі.
Не знаю що й сказати, я гадала що напишу щось цікаве, можливо навіть філософське, але вийшло як завжди, поки я увімкнула той чортовий спотіфай, половина натхненних думок вже вилетіла з голови і на крилах безтурботності полетіла в ирій. Життя це картина, і якщо робити її начерки скуто, боячись зробити зайвий рух , вся картина піде шкереберть. І якщо на полотні цією скутістю є наша обережність (чи то б пак недбалість?), то в житті це наші емоції. Емоції це те що робить нас людей людяними , і ні, не лише добрими, а й кровожерливими. Мені завжди здавалося дивним, що словом «людяний» ми позначаємо щось добре. Це ж геть не так, люди ще ті кровожерливі стерв'ятники( та нехай мене пробачать пташки) . Люди роками розв'язують війни які забирають тисячі життів, вбивають заради дрібничок, кидаються словами гострішими за леза аби пожартувати, а на завершення додають соус бе-шаме з додатковим інгрідієнтом «Людяності».
Короче, вдих -видих , метеорологи знову передають що цунамі впевненості наближається, тому шановні гості , зустрінемось по 5 хвилині сумнівів, коли небо нагадуватиме про майбутнє, а хмари стануть чимось страшним. Життя бентежне панство, ой яке бентежне
