Мара

Величезний весільний шалаш було видно із далеку: весь увішаний саморобними гірляндами, прикрасами, повітряними кульками. На весілля Василя і Марисі було покликане практично все село. Ще зранку дівчата біля будинку нареченої завели пісень:
"Горіла сосна, палала
Горіла сосна палала
Горіла сосна, палала
Під ней дівчина стояла
Під ней дівчина стояла"
Пісні лилися веселим дзвіночком над селом, але не всі раділи цій події: непомітно від усіх, не сказавши нічого нікому одна із дівчат тихою ходою йшла стежкою до лісу, взявши з собою лише корзинку та ножа - ніби як по гриби.
- Маринко, а пішли покуримо за хату, - прошепотіла одна з дівчат подрузі, - а то від цих пісень уже в горлі сохне.
- Пішли, - кивнула Маринка і вони обидві хутко вибігли за будинок і взяли до рота по димлячій сосці.
- Жалко Юстину... - перебила мовчання Маринка, - за що їй це все? Василь той ще козел. А Марися, про що думала? Юль, мене досі совість гризе.
- Ну, - знизала плечима Юлька, - подруг не обирають.
- Але ми ж обрали!
- Та Боже, перебіситься, стільки ще таких Василів, як не у нашому селі, так в сусідніх, що, не знайде нікого?
- Але вона ж його так кохала... От представ тебе Степан би проміняв, ну, скажемо, на мене, що б ти відчувала?
- Марин, - Юля серйозно подивилася в очі Маринці, - навіть не думай, я тобі патли повириваю і очі видеру, ти мене знаєш!
- Та я ж так, чисто гіпотетично...
- Пішли в хату, гіпотетична ти наша, - зло кинула подруга, вибила окурок об стінку і пішла в будинок, подруга попленталася за нею.
***
Вечоріло, музика із шалаша лунала аж до лісу, в якому тихо на камінці над струмком обійнявши коліна сиділа кинута нареченим Юстина. Вона вже не плакала, бо виплакала все, що тільки могла, просто сумно дивилася на воду і про щось собі думала - про що, здогадатися не важко.
- Юстино... - пронісся шепіт листям.
Дівчина відірвалася від споглядання води і озирнулася навколо, але нікого видно не було, тому вона повернулася назад і знову почалася дивитися на воду.
- Юстино... - пронісся шепіт травою.
Дівчина знову обернулася і уважно вдивилася в темряву. Нікого і нічого не було видно.
- Хто тут?
- Це ми, Юстино... - пронісся шепіт водяною гладдю, заставивши Юстину знову розвернутися.
- Хто ми? - зляканим голосом запитала вона темряву. - Дівчата, це ви? Не лякайте будь ласка...
- Ні... Юстино... - шепіт пройшов по кущах, - ми - ліс...
- Це не смішно... - голос дівчини помітно тремтів і вона почала помалу рухатися в сторону стежини, якою прийшла.
- Не бійся нас, Юстино... - знову прошепотіли крони дерев, - ми тебе не скривдимо...
- Але ви мене лякаєте...
- Вибач за це... Юстино... Ми відчули твій біль... - шепіт ставав усе гучнішим і вже більше походив на голос.
- Мій біль... - сльози знову попросилися з очей, її ноги підкосилися і вона впала на траву, - він мене покинув, навіщо мені тепер жити?
- І ти це так кинеш, Юстино? - старий скриплячий голос був уже зовсім близько. - Ти не хочеш помсти? Тобі не потрібно помирати...
- Я вже нічого не хочу.. - безсило проговорила Юстина, - нічого не хочу...
- Це ти зараз так кажеш, рідна, дай мені трохи часу і ти ще полюбиш це...
- Це? Що це?
- Дозволь показати... - зі сторони, звідки лунав голос, витягнулася чорна рука із її ножиком, який вона кинула разом з корзинкою на вході у ліс, - мені потрібно лише трішки твоєї крові. Тобі хіба є що втрачати?
- Ні... Немає чого... - дівчина потягнулася до ножа і взала його тремтячою рукою, - я дам тобі свою кров, дам.
***
- Василю, а ходи поїсти, кому кажу? - Марися попалася на кухні біля каструль в той час як Василь носився по будинку, ніби заведений, - ну що сьогодні з тобою таке?
- Ти не розумієш, ти не бачила...
- Та господи, ти через якийсь свій дурний сон хочеш зіпсувати нам річницю весілля?! Це просто кошмар! Ти доросла людина!
- Це не просто кошмар, Марись, не просто! Я її бачив ось тут, прямо посеред хати! Це була Юстина! Так, бліда, як смерть, так, із плутаним довгим волоссям, але то Юстина!
- Та досить вже про свою Юстину! - Марися перейшла на ультразвук. - Рік пройшов! Здохла вона! Втопилася! Вовки її розідрали на шмаття! Немає чого ввечері по лісі шастати!
- Не говори так! Вона була твоєю подругою!
- Була! І твоєю коханкою! Досі згадуєш, так? Що, вона краща за мене була в ліжку?!
- Перестань, будь ласка, не говори так про неї!
- А то що? Поб'єш мене?!
- Треба буде - поб'ю! - Василь не витримавши, пронісся мимо дружини, мов ураган, і вийшов у двері, грякнувши дверима з усієї сили, а налякана Марися по стінці сповзла донизу і гірко заплакала.
***
- Ти знаєш що робити, Юстино, - прошелестіли дерева, поки Мара, яка колись звалася Юстиною, йшла, чи майже летіла над землею, по опівнічному селі.
- Знаю... - прошепотіла вона у відповідь.
- Ти повинна вбити його, Юстино, - прокаркали круки на її плечах.
- Знаю...
- Він зрадив тебе, Юстино, - прошепотіла трава на узбіччях.
- Знаю...
- Він не вартий того, щоб жити, - обізвався легкий вітерець.
- Знаю...
Будинок Василя і Марисі був все ближче й ближче, Мара наближалася до нього безшумно, немов тінь. Ось вхід, вітер прочинив їй хвіртку, щоб вона могла зайти. Ось двір, трава стишила її кроки, щоб вона була ще непомітнішою. Ось вікно, вітка дерева, що росло поруч, привідкрила ставницю, щоб Мара могла пролізти у будинок. Ось ліжко...
Василь проснувся від холоду, який окутав його і побачив її перед собою - ту, яку він покинув, ту, яку він не повернув, ту, яку він навіть не шукав.
- Це ти, Юстино? - охрипшим голосом прошепотів він.
- Я, Василю...
- Моя... Моя Юстина?
- Ні, Василю, Юстина, але не твоя... І як тобі сімейне життя?
- Тяжке...
- Розумію. А де дружина?
- Ночує сьогодні в матері...
- Це прекрасно, Василю... Значить криків твоїх ніхто не почує...