Прокинувся від того, що сонце світило прямо в обличчя. У середині серпня воно о шостій ранку тільки-тільки покидає лінію горизонту, тому світло крізь вікно в цей час світити не може, принаймні не так яскраво. Будильника я не чув. Схопився за телефон, на кнопки не реагує. Garmin на зап’ясті теж не подає ознак життя. Настінний кварцовий годинник завис на 03:12. Навіть на мікрохвильовці згасло табло. Такого відключення я навіть в Україні не бачив…
Відкрив щиток — головний автомат вибило. Але повторне ввімкнення нічого не дало: проклацав все, що клацається, але толку воно не дало. Спробував увімкнути радіо на батарейках — теж глухо. Ні електрики, ні зв'язку, шик.. Єдиною робочою технікою в житлі виявився дешевий китайський туристичний ліхтар, батарея якого була окремо, тепер це не я забув вставити, а удача, хе-хе.
Ззовні чути, як лаються німці. На вулиці — жодного звичного шуму ранкового трафіку, хоча зазвичай у цей час усі їдуть на роботу чи навчання. Авто не просто не заводяться, не чути навіть звуків стартерів. Аж раптом — звук працюючого двигуна і радісний німецький крик: сусід завів свою стареньку Seat Ibiza 1990 року.
Підійшов до раковини освіжитися, але кран видав лише кілька крапель і шипіння… Ну клас, ще й води нема. Перераховуючи в голові питне, що є в квартирі, усвідомлюю: у мене типова німецька ситуація. Один більш ніж на половину порожній ящик на 20 півлітрових пляшок пілснера Wernesgrüner, ящик Radelberger на 20 таких же пляшок та дві півторашки мінералки, котрі брав в Edeka по знижці.
Охоплює легка паніка, якщо немає світла, холодильник скоро перестане тримати холод, і продукти зіпсуються. Приготувати гаряче теж ніяк — плита, чайник і піч електричні. Лишаються консерви, сухарі, пачка чипсів, полиця із солодощами та «стратегічний» запас сухофруктів, кабаносів і горіхів. Типовий набір туриста, якого за жорсткої економії вистачить максимум на тиждень-півтора.
Вийшовши з будинку, одразу натрапив на німця, який коперсався під капотом своєї новенької Audi A6 C9, паралельно покриваючи все, що можна і не можна, добірним німецьким матом. Машину він купив трохи більше тижня тому.
— Доброго ранку, Герр Швабер. У вас теж нічого в домі не працює? — спитав я.
— Ге-е? Шо? А… Ґрюсс Ґотт…. Так… Нічого не працює, ще ніколи не бачив щоб аж так знеструмлювало. Навіть годинник на батарейці завис на три з чимось... Жоден годинник у хаті не працює! А я казав Інге, щоб вона не викидала той старий механічний годинник... Шо за блядський ранок... Надіюся, мою ластівку можна полагодити... — відповів Швабер.
Типовий німецький чолов’яга за п’ятдесят із сивиною та сильним баварським акцентом, що тільки додавало йому автентичності, або, як сказав би сам Швабер, «конґруентності». Я ніколи не розумів, як можна було добровільно переїхати з Баварії в Саксонію, особливо в таку глушину, як Рудні Гори.
— Ясно, гарного вам дня, — сказав я на прощання.
— Навзаєм... Шайзе... — пробурчав він і знов пірнув під капот.
Ранкове небо було майже чисте, лише поодинокі хмари порушували його прозорість, а вітру майже не відчувалося. На ринвах і парканах тихо сиділи птахи, лише зрідка перелітаючи між дахами. Глянувши на сонце й прикинувши на око: зараз десь між восьмою та дев'ятою ранку. В гіршому випадку, я десь на годину спізнююся на пари, мала бути контрольна, надіюсь відключення це поважна причина, щоб проспати.
Пройшов кілька десятків метрів до середньої школи. Зазвичай парковка перед нею забита авто вчителів та персоналу, але сьогодні там пусто. Лише легкий сизий димок, що йшов зі смітника, порушував порожнечу — схоже, уночі хтось знову необачно викинув недопалок. А я ж сьогодні ще навіть каву не пив.
На головній вулиці — жодного авто. Лише поодинокі пішоходи та велосипедисти прямують у бік ринкової площі. Птахи все ще сидять на дахах і ходять по землі, наче свідомо ігнорують політ. Перед ратушею вже зібралося кілька сотень людей. На годиннику на ратуші показувало ті самі 3:12.
— Мер уже щось казав? — спитав я в незнайомця з натовпу.
— Та ні, ось чекаємо, — пролунала суха відповідь.
Десь через півгодини на звичайному гравійному велосипеді до ратуші під’їхав мер містечка. Одразу здійнявся галас із питань та звинувачень.
— Панове, прошу спокійно! Електрики вже працюють над відновленням електропостачання, тому без паніки! Все під контролем! — закликав мер, та судячи з його переляканої фізіономії він знав стільки ж скільки й ми.
Йому ніхто не вірив. Він хотів ще щось сказати, але люди хотіли пояснень, здійнявся ще більший гвалт, чиновник ледве встиг сховатися за важкими дверима ратуші. Було надто очевидно: сталося щось значно серйозніше за обрив ЛЕП чи аварію на підстанції. Думаю натовп сам впорається з штовханиною на ґанку ратуші і без моєї допомоги. А я поки піду перевірити магазини — можливо, у деяких відкриті двері.
На дорогах все ще жодного автомобіля, птахи як сиділи так і сидять на дахах, підвіконнях, гілках, мовчки, абсолютно мовчки. Жоден не злітав. Навіть коли люди проходили зовсім поруч. Ніби бояться злетіти чи видати хоч якийсь звук. Це я оглох чи світ онімів? В голові рояться десятки думок, до горла підійшов клубок, живіт скрутило, а руками пройшов тремор. Це мабуть вперше коли навколо така тиша, чомусь згадується фільм “Тихе місце”, тільки там хоча б зрозуміло, що відбувається…
Першим по дорозі був Lidl — мережа супермаркетів з доволі бідним і банальним вибором пива, його краще брати в будь якому іншому магазині. Автоматичні двері зачинені, усередині темно, але крізь скло видно, що товари є, певно стоять ще з суботи. Працівників немає.
Я розвернувся й пішов додому, голова гуділа від думок, те що є в холодильнику зіпсується за два дні, на сухофруктах довго не протягнеш, питання з водою все ще відкрите, баварська дієта це звісно круто але не зараз.
На рідній вулиці, Герр Швабер все ще колупався в своїй улюбленій Audi, не полишаючи надій воскресити це високотехнологічне творіння німецького автопрому, справжній аудист.
Вдома я схопив 55-літровий туристичний рюкзак, запальничку, газовий пальник, пляшку води та похідний ніж у ножнах на поясі. З цим сетапом повернувся до Lidl. Усю дорогу голова розривалася від докорів сумління, але наявних вдома запасів надовго не вистачить.
Я ще раз озирнувся. Вулиця була порожня. Мені раптом стало смішно від думки, що мене можуть оштрафувати за крадіжку в таких умовах. Запальничкою запалив пальник і почав нагрівати нижній кут вікна магазину. Нагрівши його достатньо, вилив трохи прохолодної води. Я не знав, чи це спрацює, але варіантів було небагато, лише надія на те що власники магазину зажлобилися на якісне скло. Від перепаду температур гартована шибка луснула й під внутрішньою напругою розсипалась на тисячі дрібних, як галька, шматочків.
З магазину витягнув дві упаковки води, набив рюкзак консервами, як м’ясними так і овочевими, сухофруктами, горіхами, в’ялениною, милом і антисептиком. Зайшов на касу що оплатити, рефлекси… на касі нікого, дістав з гаманця дві банкноти по 20 євро, все що було при собі. На касі знайшов ручку, зірвав з дошки оголошень аркуш, написав “Вибачте” і залишив біля грошей на касі. Наче десь усередині ще сидить маленький німецький бюргер із калькулятором і каже: “Ordnung muss sein(порядок має бути).”
З цим усім мало-помалу повернувся додому, стараючись не потрапляти, після скоєного, людству на очі.
Решту дня провів у квартирі, намагаючись полагодити радіо з того, що було вдома, але перегорілі динаміки та плату не було чим замінити. На наступні кілька днів я схоже без музики… Повечеряв консервою з оселедцем в томатному соусі та галетами, залив невелике поделко з кускусом водою щоб до ранку розмокло та можна було поснідати, звісно на ресторан не тягне, але що поробиш.
Коли сонце зайшло за горизонт, в небі з’явилися зеленуваті, фіолетові та білі спалахи та хвилі, що постійно змінювали одне одного переливаючись, я ще ніколи в житті такого не бачив… Це схоже на… та нінащо не схоже… треба йти спати, ранок вечора мудріше.
