Мама дуже любила собак. Ми всі їх любили, але горіла ними саме мама. Я ріс у квартирі із двома великими собаками. Здається, мені було 5 років, коли батьки принесли додому собаченя - дівчинку добермана. Її звали Веста. Весті вже було пару місяців, коли вона зʼявилася в нашому житті, вона не була крихітним щеням. Чорна як смола, мʼязистий силует, купірувані вуха та хвіст (тоді це не заборонялось і було нормою) - вона не була схожа на решту собак, яких мені доводилось бачити в житті та мультиках. Її зовнішність цілком відповідала тій дурній репутації породи, яку вона мала в той час: по-своєму красива та водночас зла та небезпечна сторожова собака. Натомість у моїй дитячій свідомості навіть приблизно не існувала думка, що це істота, яку можна і треба боятися: для мене моя собака була щирим уособленням грайливості, безумовної любові та доброти. Щоразу, коли я був сумний, плакав чи вдарявся (і знову ж таки плакав), вона вмить бігла до мене та тягнулась до мого обличчя щоразу, коли воно було вологим від сліз, і робила його вологим хіба від своєї слини. Щоразу, як я хворів, вона грілкою покірно лежала в моїх ногах і не відходила від мене, коли я мав гарячку. Через пару років у неї зʼявилися щенята, одне з яких ми лишили собі. Так із нами почав зростати ще один комок ласки та любові - Магда. Магда у всьому була копією своєї мами, лише руда. Собаки росли, ріс я та мій старший брат, Женя.
У мене в домі та навколишніх дворах інших дітей-однолітків було не дуже багато, та й з тими, що були, ми не завжди дружили та нечасто гуляли. Батьки наші, звісно, теж з ночі до ночі хронічно пропадали на роботах. Так фактично нашими єдиними друзями, наглядачами та виховниками були два добермани і бабуся, Ольга Іванівна, яка добряче натерпілася, з різним успіхом слідкуючи, аби ми не повбивалися, були цілими та ситими.
Нагодувати ці дві шерстяні бочки - задача непроста, але дуже виручала та обставина, що батьки, працюючи в лікарні, могли з лікарняної роздатки в кінці робочого дня попросити залишки каші - її завжди лишалось повно. Такі великі собаки потребують багато руху і довгих прогулянок, тож ми їх вигулювали на повідку до річки, хоча зі сторони це виглядало так, ніби скорше вони вигулюють нас. Мама водила їх у місцевий кінологічний клуб та дресирувала для змагань. Ми навчали собак командам, іграм, дисципліні. Собаки навчали нас відданості, любові та щирості.
Я потайки дозволяв їм заскакувати до себе в ліжко (одна із категоричних заборон зі сторони батьків, яка зрештою не дотримувалась, бо їх більшість часу не було вдома), а вони дозволяли мені лежати з ними в їхній лежанці під столом, найзручнішому місці вдома та у світі, коли можна було влягтися головою на Магду, а на Весту закинути ноги.
Квартирою безкінечними днями за нами із братом носилися два чотирилапих урагани. Деревʼяні двері та меблювання на рівні досяжності собачих лап були рясно прикрашені подряпинами. Зараз я проникаюся співчуттям та повагою до терпіння сусідів знизу, які слухали той іподром, який відбувався над ними повсякчас і ні на день не затихав.
Почалася школа. Там я познайомився з іншими дітьми та дізнався багато нового. Я не один, у кого вдома були тварини: всі охоче розповідали про своїх папужок, котів, собак та іншу живність. Там же я вперше почув від деяких особливо розумних ровесників, що добермани - це не дуже хороші собаки і є розумніші домашні улюбленці, а добермани - злі та тупі. Мене обурили ці слова, вони мене різнули і я досі не можу їх забути: «Ці собаки - злі та тупі тварини».
Щодня вертаючись з уроків я групувався відкриваючи двері, бо знав: щойно дверна щілина буде достатньо широкою, то на мене вистрибнуть дві оскаженілі від щастя коняки. І так було щодня, так було довгих щасливих тринадцять років. Я дорослішав, зʼявлялись та пропадали друзі, шкільні роки летіли один за одним, почався універ - мінялось все, одна річ залишалася незмінною: щоб зайти додому, я мусив стримати натиск двох 30-кілограмових мішків щастя, які несуться на тебе так, ніби тебе не було рік.
В один день, повертаючись з пар, мене ніхто не зустрів у дверях, паркет в кімнатах був де-не-де в червоних плямах та калюжках крові, собаки лежали на підлозі, билися в судомах і блювали кровʼю. Буде невдячною справою продавати тут свої здогадки та підозри батьків як правду, але казали, що так мамі помстилися на роботі - вона мала конфлікти на роботі, а за словом до кишені не лізла хто б це не був. Напередодні вона знов принесла собакам їжу з роздатки. Як виявилось, з щедрою дозою щурячої отрути. Ми робили все для полегшення їх стану та лікування, але обидві собаки померли за кілька днів.
Злими і тупими тваринами виявились люди.
Собак похоронили батьки біля річки в районі Кумбари. До свого сорому, я не знаю місця де саме, щоб прийти до них, бо банально не наважився спитати, а тепер і спитати нема кого.
Іноді вони мені сняться.
***
Навіщо я про це розповів? Бо цим текстом я хотів би відкрити збір на одну важливу річ.
Чи обовʼязкові ці фотографії та спогади, щоб його відкрити - абсолютно ні, навпаки - це нагромадження тексту тільки відволіче та відлякає багатьох, хто відкриє цей пост ще посередині й раніше, але якщо ви дочитали його, то я вам дякую, бо для мене було важливо цим поділитись.
Я подумав, що знов просячи вас про щось було б чесним поділитися з вами чимось цінним взамін. А ця памʼять для мене дуже цінна. Як вона повʼязана зі збором? А майже ніяк: хіба як громіздка підводка, в якій згадується постать мого старшого брата, Жені.
Женя служить в Третьому АК, у підрозділі, який займається дуже важливими та важкими речима, переважно тими, у яких чотири й більше моторів та гарний потенціал для, наприклад, доставки незабутніх вражень, забезпечення звʼязку, доставки корисних вантажів, тощо. І щоб цю роботу масштабувати, спростити та прискорити їм в одну із майстерень потрібен 3D принтер. А ще у нього саме був день народження 18 серпня. Він зараз у відпустці і вдома ледь не вперше за останні три роки. Збираємо на QIDI TECH PLUS4 у святковій упаковці з бантиком та інженерні пластики.
4874100031958039 монобанка
https://www.privat24.ua/send/j9kv2
5168752142079576 допоміжний приват конверт
Дякую, що допомагаєте!
