Заходжу до соцмереж, і замість почуття приналежності відчуваю відчуженість. Соцмережі... Краще б назвати — мережі самотності. Розраховуєш на реакції, коментарі, а маєш лише пустку й тишу...
У такі моменти я заглядаю в розділ «Приховані запити». У мене там голі жінки й невиховані блогери. Нейкедні панянки, наскільки це можливо в мережах самотності, пропонують свої акаунти, де можна побачити максимум тілесної та душевної оголеності... І блогери, які, використовуючи штучний інтелект, звертаються до тебе, як чиновники в державній установі минулого з іншої реальності, або просто скидають допис зі збором... Мені здається, що нічого не робити з дописом про збір ефективніше, ніж просто скинути його комусь без жодного слова.
Та в ці моменти я думаю: може, варто підтримати чийсь не належним чином прокомунікований збір?
Перейду на профіль, раптом цікава людина, поставлю кілька лайків...
Або подивлюсь на крихітні аватарки поширювачок нюшного контенту, можливо, щось вдасться розгледіти...
І от серед усієї цієї краси знаходжу сторіз із відміткою мого профілю — книга від мене стає першою книгою в бібліотеці нового мистецького простору в Дніпрі. Роман французького автора, який виграла засновниця простору в останньому моєму зборі-розіграші. Шкода, правда, що вона його не прочитала, а одразу відправила в бібліотеку, та нехай.
Новий простір буде в приміщенні Річпорту. Звідти чудовий вигляд на річку й місто. Відчуваю, що коли простір відкриється (3 травня), то я там пропишусь як меблі...
Самотність... Більшість людей даремно її відчувають. Чи то пак не відчувають. Вони хочуть її відчувати. Грають у самотність.
Самотність може відчувати людина, від якої відмовилися друзі й родичі, і вона вимушена переїхати в інше місто. Та й там можна знайти нових друзів...
От від мене, наприклад, відмовилися родичі. Але я не кажу, що самотній. Що, в першій частині тексту казав? То я грався... Та й не родичі від мене відмовились, а я від них. Правда, потім й вони це зробили у відповідь.
А з іншого боку — не відчувати самотність неможливо. Точніше, не бути самотнім. Ось так. Можна бути самотнім, але не варто відчувати самотність, чи принаймні комусь про це говорити... Та я не психолог, можете мене не слухати...
Неможливо не бути самотнім у нашому місті, у нашому світі. Це норма. Марно на це скаржитися.
Ми народжуємося самотніми (окрім близнюків), помираємо самотніми, і живемо самотніми. Людство — об'єднання самотностей з обмеженою відповідальністю.
