Скляні двері величезного бізнес-центру на Подолі зачинилися за Аліною з глухим, ситим клацанням. Сонце сучасного Києва безжально вдарило в очі, відбиваючись від дзеркальних фасадів сусідніх офісів, але всередині в неї палало значно сильніше.
У руках Аліна міцно стискала картонну коробку з-під взуття, у якій самотньо перекочувалися робочі блокноти, дві улюблені чашки, три штучні квітки для декору, кілька баночок із кремом, планшет і улюблена помада. Увесь підсумок п'яти років життя, запакований у шматок гофрокартону.
Аліна зробила кілька кроків гранітною плиткою, різко обернулася до сяючого пихатого хмарочоса й, не стримавшись, випалила на всю вулицю:
— Ви ще пошкодуєте, що втратили такого хорошого працівника! Звільнили... От же ж покидьки! Та щоб ви збанкрутували!
Перехожі в суворих ділових костюмах почали озиратися, але Аліні було абсолютно байдуже. Вона різко розвернулася, збираючись гордо піти в захід сонця, але права нога підступно підвернулася на високих підборах. Аліна змахнула руками, дивом утримуючи рівновагу й дорогоцінну коробку.
— Зараза! — від душі додала вона, вирівнюючись і подумки проклинаючи ще й київську бруківку.
Свої законні тридцять Аліна зустрічала у всеозброєнні: яскрава брюнетка з каре до плечей і виразними карими очима, де зараз спалахували блискавки. Але навіть скандальне звільнення не могло зіпсувати її образ — смарагдова сукня-футляр ідеально підкреслювала фігуру, а карколомні туфлі на шпильках додавали войовничості, хоч і ледь не довели до травматології.
Діставшись свого старенького, подекуди подряпаного, але ніжно улюбленого «Пежо», Аліна закинула коробку на заднє сидіння. Відчинила водійські дверцята й втомлено опустилася на сидіння. Злість не відпускала. П'ять років. П'ять років як проклята гарувала, затримувалася до ночі, тягнула на собі весь відділ — і ось вона, корпоративна вдячність.
Дівчина з досади двічі вдарила долонями по керму, виплескуючи залишки адреналіну, і потягнулася до телефона. Терміново потрібен був хтось, із ким можна розділити цей персональний апокаліпсис. Пальці швидко знайшли в контактах Соломію.
— Соломіє, ти де? — замість «привіт» кинула Аліна в слухавку, щойно почула знайомий голос подруги. — Мене щойно звільнили! Уявляєш, яка халепа.
Однак на тому кінці дроту замість очікуваних вигуків підтримки та обурення почувалося лише тихе, виснажливе схлипування.
— Гей, ти чого? — Аліна миттєво зібралася, забувши про власне горе. — Що в тебе там сталося?
— Я з Пашком розійшлася... — ледь чутно промовила Соломія і, захлинувшись черговими риданнями, додала: — Забрала свої речі й...
— Так, не реви! — перебила її Аліна, вмикаючи режим антикризового менеджера. — Я зараз їду до тебе. Куплю дорогою щось міцне, схоже, тобі це зараз саме те, що треба. Цей козел точно не той, через кого варто сльози лити! Я тобі від самого початку казала, що він тобі не пара.
Почувши в слухавці черговий важкий схлип, Аліна твердим голосом, що не терпів заперечень, додала:
— Не реви, кажу. Скоро буду.
Вона кинула телефон на пасажирське сидіння й різко повернула ключ у замку запалювання. «Пежо» слухняно замуркотів. Аліна ввімкнула першу передачу й упевнено рушила з місця, маневруючи в потоці київських автомобілів.
За годину на затишній, але зараз наскрізь просякнутій драмою кухні Аліна терпляче вислуховувала плутану історію Соломії. Попиваючи міцний чорний чай, вона час від часу вставляла, похитуючи головою:
— Та ти що? Оце так... Та як він міг! От же ж козел!
При цьому Аліна діяла суворо за антикризовим протоколом: вона вже тричі наповнювала чарку подруги, дозволяючи тій бодай трохи зняти дикий стрес. Сама ж Соломія, зазвичай доглянута, тендітна шатенка з величезними сірими очима, зараз виглядала як горобчик, що потрапив під зливу — туш розмазалася, домашній халат хоч і підкреслював красу двадцятишестирічної дівчини, але явно їй не пасував, а в руках вона судомно стискала мокру паперову серветку.
— Може, й ти? — тихо запитала Соломія, шморгнувши носом.
Вона подивилася на Аліну, переводячи заплаканий погляд на порожню чарку.
— Ні, — похитала головою та, міцніше стискаючи тепле горнятко з чаєм. — Сьогодні був надто поганий день. Якщо я ще й вип'ю... Загалом, ні. Хтось із нас двох має зберігати залишки здорового глузду.
Соломія з розумінням кивнула й одним ковтком осушила чарку горілки. Злегка скривилася, шумно видихнула й одразу потягнулася до тарілки. Закусивши солоним огірком, вона хруснула ним і твердо промовила:
— Треба розвіятися.
— А оце чудова ідея! — миттєво підхопила Аліна, у якої в голові вже почав складатися ідеальний план порятунку їхніх потопаючих життів.
— У бар? — із надією запитала Соломія.
— Ну вже ні! Літо, сонце за вікном. Дві вільні й самотні жінки точно заслуговують на щось більше.
— Ресторан? — здивовано підняла брову Соломія, намагаючись сфокусувати погляд.
— Море!
Вона швидко зникла в кімнаті й повернулася зі своїм вірним планшетом. Вмостившись поруч, Аліна застукотіла пальцями по екрану.
— І ми з тобою зараз виберемо, куди вирушимо. Дивися... Ось Затока. Людей — як оселедців у діжці. Це нам не підходить. Ось ще один варіант... Дорого. Ага... А ось це вже цікаво.
Вона розвернула планшет до подруги. На екрані спалахнули яскраві фотографії, де густий зелений ліс майже впритул підступав до синього моря.
— Ну як тобі?
— Гарно... — загальмовано протягнула Соломія, торкнувшись пальцем екрана. — А це взагалі де?
— Одеська область. Місто називається Лебедівка. Наш ексклюзив, про який знають лише обрані. І я. А ціна питання — сущі копійки. Називається — «Палас де Мар». Звучить, га? Морський палац!
— Дивися, — продовжила дівчина, загинаючи пальці. — По-перше, море. По-друге, ліс. А по-третє, — Аліна переможно усміхнулася, гортаючи фотографії далі, — там з іншого боку величезний лиман Бурнас із цілющими грязями. Ми вимажемося ними з ніг до голови, влаштуємо фотосесію, підлікуємо твою розхитану нервову систему та мою хвору спину й змиємо весь цей міський стрес.
Соломія перевела погляд із планшета на рішуче обличчя подруги. Горілка вже приємно зігрівала зсередини, тупий біль у грудях трохи притупився, поступаючись місцем якомусь відчайдушному, хмільному азарту. У Києві її більше нічого не тримало. А отже, подорож — саме те, що потрібно.
— І де ми там будемо жити? — тихо, але вже без сліз запитала Соломія. — У наметах?
— Ображаєш! — Аліна відкрила одну із вкладок на сайті й підсунула планшет просто під ніс подрузі.
На світлинах красувався глянцевий рай: лазуровий басейн класу люкс із білосніжними шезлонгами по периметру, панорамний краєвид на море й обіцянка «ексклюзивного спа-відпочинку на лоні природи». Якби Аліна в цей момент збільшила зображення ще сильніше, вона, можливо, помітила б на задньому плані пальму, яка аж ніяк не могла рости під Одесою. Але зла й втомлена жінка, яка мріяла про море, бачила лише те, що хотіла бачити.
У їхній уяві вже намалювалася розкішна відпустка. Тепле й лагідне сонце. Море. Засмаглі хлопці в самих лише шортах. А може, і без них...
— Ну що, рвонемо? — змовницьки підморгнула Аліна.
Соломія ще кілька секунд дивилася на сяючий басейн на екрані. Потім перевела погляд на свій домашній халат, на зім'яті паперові серветки, на помітно спорожнілу пляшку горілки й несподівано для самої себе розсміялася.
Сміх вийшов трохи хриплуватим, зі сльозами в голосі, але вперше за весь день щирим.
— А знаєш що? — сказала вона, витираючи очі. — Ми справді заслужили відпочинок.
— Саме так! — задоволено кивнула Аліна. — Ти — після свого генія стосунків, я — після улюбленої роботи. Всесвіт нам заборгував щось хороше.
Аліна задоволено клацнула пальцями.
— Машина чекає. Кажи, що брати.
— Що, зараз?! — здивовано вигукнула Соломія, округливши й без того великі сірі очі.
— А коли? Завтра ти знову почнеш плакати через Пашка, я — згадувати колишнє начальство, і ми нікуди не поїдемо.
— Але ж мені треба зібратися.
— Ось цим ми зараз і займемося.
Вона легко підвелася зі стільця з твердим наміром особисто зібрати речі подруги, поки та остаточно не розкисла.
Під гарячу руку Аліни до валіз летіло буквально все.
Спочатку вирушили купальники.
Потім кілька літніх суконь.
Слідом — легкі босоніжки, пляжний капелюх і велика косметичка.
— Навіщо мені три вечірні сукні? — здивувалася Соломія.
— А раптом ми познайомимося з мільйонерами?
— У Лебедівці?
— Не обмежуй Всесвіт.
— Тоді чому лише три?
— Бо четверта мені самій сподобалася.
Соломія похитала головою й усміхнулася.
За деякий час Аліна критично оглянула результати своєї праці.
— Мені здається, ми взяли забагато.
— Мені теж так здається.
Дівчата одночасно подивилися на три великі валізи та кілька пакетів.
Запала коротка пауза.
— Викидати нічого не будемо, — першою порушила мовчанку Аліна.
— Я чомусь була впевнена, що ти саме так і скажеш, — відгукнулася Соломія.
За вікном поступово згущалися сутінки. Місто потроху вистигало після спекотного дня, а в квартирі несподівано стало легко й спокійно.
***
Через три години, коли густий літній вечір остаточно опустився на місто, старенький, але вірний «Пежо» повільно під'їхав до виїзду з Києва.
Автомобіль без особливого поспіху минув контрольно-пропускний пункт.
Позаду залишилися освітлені вулиці, офісні квартали, чужі проблеми й невдалий день, який ще зранку здавався катастрофою.
Аліна міцніше взялася за кермо й із задоволенням натиснула на педаль газу.
Соломія опустила скло. До салону ввірвався теплий нічний вітер.
— Як думаєш, — тихо запитала вона, дивлячись на вогні міста, що тікали назад, — може, це й справді початок чогось нового?
Аліна усміхнулася.
— Звісно.
Десь далеко попереду на них чекали сотні кілометрів нічної траси, шум прибою та відпочинок, який мав допомогти забути всі неприємності.
Жодна з них іще не знала, що деякі подорожі змінюють життя значно сильніше, ніж звільнення чи невдале кохання. А деякі фотографії в інтернеті приховують набагато більше, ніж здається на перший погляд.
Розділ 2
Дорога — найкращий лікар для розбитого серця і звільненого его, особливо якщо ця дорога веде до моря, а стрілка спідометра впевнено повзе вгору.
Старенький «Пежо» летів крізь нічну темряву, вичавлюючи зі свого втомленого двигуна все, на що був здатен. У салоні тихо грала музика, створюючи ілюзію космічного польоту. Соломія, заколисана рівномірним гулом шин і трьома чарками горілки, випитими на коня, благополучно заснула ще до того, як вони залишили Київську область. Вона затишно згорнулася на пасажирському сидінні, підклавши під щоку пляжний капелюх і тихенько посапуючи, повністю довіривши своє життя подрузі.
Аліна ж спати не збиралася. Адреналін, образа на колишнє керівництво і шалена впертість замінювали їй навіть найміцнішу каву. Вона мертво вчепилася в кермо, пильно вдивляючись в асфальт, який розрізали фари. Їй хотілося лише одного — мчати вперед, залишивши всі проблеми далеко позаду.
Швидкість була пристойною, тому не дивно, що за час подорожі їх двічі зупиняли патрульні поліцейські. Але копи явно не знали, з ким зв'язалися. Аліна, розлючена п'ятирічним офісним загартуванням і несправедливим звільненням, обрушувала на розгублених правоохоронців таку лавину аргументів, посадових інструкцій і особистої чарівності, що обидва рази діалог закінчувався однаково. Поліцейські, плутаючись у власних словах, ввічливо повертали документи, щиро вибачалися, визнавали свою неправоту і бажали щасливої дороги.
І якщо з копами в Аліни виходило домовитися по-доброму, то з технікою цей номер не пройшов.
Головним ворогом Аліни в цій подорожі став навігатор. Електронний голос із планшета час від часу подавав команди, які Аліна піддавала жорсткій критичній оцінці.
— Через двісті метрів поверніть праворуч, — монотонно бурмотів гаджет.
— Куди праворуч?! Там же поле! — обурювалася Аліна, продовжуючи їхати прямо. — Сама знаю, як швидше! Я тут уже їздила і краще за тебе орієнтуюся!
Іноді вона все ж прислухалася до порад електронного Сусаніна, але частіше діяла навмання, щиро вважаючи, що навігатор просто з неї знущається. У результаті «Пежо» здійснив захопливе турне глухими селами, тричі повертався на ту саму розв'язку під Уманню і намотав зайвих кілька сотень кілометрів дорогами, які пам'ятали ще предків Ашота.
Поїздка, яка в ідеалі мала тривати максимум годин десять, через топографічний суверенітет Аліни затягнулася на цілу добу з гаком. Понад двадцять чотири години без сну, на самих лише енергетиках і чистій упертості.
Коли багатостраждальний автомобіль нарешті в'їхав до міста Лебедівка, на вулиці знову була глибока, глуха ніч. Місто зустріло столичних панянок непроглядною темрявою, густим запахом соснової смоли й оглушливим, монотонним шумом невидимого Чорного моря. Навколо не горів жоден ліхтар, і лише світло фар «Пежо» вихоплювало з темряви силуети дерев і парканів.
Десь зовсім поруч глухо вдарила хвиля. Невидиме море ніби дихало в темряві, а сосни тихо скрипіли під вітром.
Навігатор на панелі востаннє прохрипів втомленим голосом: «Ви прибули до пункту призначення», — і замовк.
— Солю, прокидайся, — захриплим від утоми, але переможним голосом промовила Аліна, глушачи двигун. — Ми на місці. «Палас де Мар», зустрічай почесних гостей!
Соломія заворушилася, солодко потягнулася і, кліпаючи сонними очима, втупилася у бічне скло, намагаючись розгледіти в нічній темряві обіцяний розкішний курорт...
Дівчата вийшли з машини й подивилися на зачинені ворота, які в тьмяному світлі фар дуже мало нагадували VIP-розкіш зі сторінок сайту. Високий грубо збитий паркан, наглухо замкнені старі стулки та дерев'яна арка над ними. У темряві літери на вивісці здавалися нерівними: перекладина в літері «А» останнього слова давно відвалилася, через що в нічному напівмороку назва елітного спа-комплексу читалася як «Палас де Мор».
— Може, ми не туди потрапили? — тихо запитала Соломія, зябко зіщулившись від сирого нічного вітру й підозріло розглядаючи зловісний напис.
— Цей балакун стверджує, що туди, — хрипко відгукнулася Аліна, кивнувши на планшет, що замовк у салоні. — А в мене просто немає зараз сил із ним сперечатися. Тож давай переночуємо сьогодні тут, а вранці розберемося, — відповіла Аліна і щосили затарабанила кулаком у ворота.
З того боку миттєво почувся лютий заливистий гавкіт собак. Судячи зі звуків, псів там було щонайменше троє, і дружелюбністю вони явно не вирізнялися. Глухе гарчання й вереск дрібної шавки злилися в один недружній хор, який луною рознісся сплячою вулицею.
І в обох дівчат одночасно защеміло в грудях недобре передчуття.
Контраст між лазурним басейном з інтернету і цією глухою нічною пусткою, що зайшлася гавкотом, став надто очевидним навіть для смертельно втомленої Аліни.
— Та хто там припхався серед ночі?! — пролунав із-за паркану дзвінкий пронизливий жіночий голос. — До ранку, чи що, потерпіти не могли?! Тарабанять і тарабанять, зарази такі... А ну цить! Ще й ви тут розгавкалися!
Собачий хор миттєво замовк. Судячи з переляканого скавуління, грізні сторожі порядку одразу ж порснули в різні боки, поступаючись дорогою розгніваній господині «Палас де Мор».
Ворота зі страшним скрипом відчинилися, і перед здивованими Аліною та Соломією постала тітка невизначеного віку. Виглядала вона монументально: розтріпане волосся було густо всіяне різнокольоровими пластиковими бігуді, а обличчя вкривав товстий шар якоїсь зеленкувато-сірої маски, що вже встигла підсохнути, через що жінка трохи нагадувала болотяну кікімору, яка вийшла на полювання.
Жінка уважно оглянула гостей з голови до ніг, ніби вирішувала, чи варто взагалі з ними розмовляти, чи простіше спустити собак. І, мабуть, вирішивши, що варто, промовила:
— Ну, чого треба? — непривітно запитала вона, схрестивши руки на пишних грудях, і тут же невдоволено додала: — І нічого так витріщатися! Ніч же надворі, у мене процедури.
Аліна із Соломією ошелешено перезирнулися. Вони насилу змогли видавити із себе бодай якусь подобу осмисленої мови:
— А «Палас де Мар»... це тут?
— А ви що, читати не вмієте? — огризнулася жінка й упевнено тицьнула вузлуватим пальцем кудись угору, у бік перекошеної вивіски, де в темряві зловісно світився напис «Палас де Мор».
— Тоді... ми до вас, — тихо, але твердо підсумувала Аліна, розуміючи, що якщо вона зараз не ляже, то впаде просто під ноги цій лісовій цариці.
— Клас! — без жодної тіні захоплення буркнула дама.
Вона ширше розчинила стулку воріт і, вказавши рукою на будиночок, який ледь проглядався в темряві в глибині двору, скомандувала:
— Їдьте он туди. Я зараз ключі принесу, а всі документи вранці оформимо. Немає в мене сил із вами серед ночі возитися.
І, не чекаючи відповіді, жінка розвернулася і почимчикувала назад до свого житла, ляскаючи гумовими капцями по черепашнику. Але наостанок озирнулася і суворо додала:
— І ворота за собою на засув закрийте!
Дівчата знову перезирнулися, не бажаючи вимовляти вголос те, що зараз одночасно крутилося в них на язиці. Надто вже сильним був контраст між реальністю і тим, що вони бачили на екрані планшета.
Мовчки, наче зомбі, вони сіли назад у «Пежо». Аліна завела двигун, і машина повільно покотилася запиленим подвір'ям до вказаного будиночка, назустріч своїй першій курортній ночі...
Десь за деревами шуміло море, а за їхніми спинами з важким металевим гуркотом самі собою зачинилися ворота.
https://booknet.ua/book/palas-de-mor-abo-all-inclusive-po-nashomu-b455162
