Кава з присмаком хлорки, або як бізнес-леді стала прибиральницею.

Сьогодні на моєму новому німецькому підвіконні стоїть горнятко кави. Звичайної, звареної в гейзерній моці. Я роблю ковток, дивлюся на чужі дахи чужого міста і відчуваю, як мої руки пахнуть… професійним мийним засобом. Засобом для підлоги будинку літніх людей, де я тепер працюю.
Чотири роки тому мої руки пахли зовсім інакше. Вони пахли свіжоспеченими круасанами, меленою арабікою та затишком маленької кавʼярні в Україні. Пекарня-кав'ярня, потім партнерські проєкти, між цим усім декрет… Я точно знала, як налаштувати помел, як збити ідеальну глянцеву пінку для капучино і як керувати персоналом. Я була на своєму місці.
А потім сталося те саме «після», яке розділило життя кожної з нас. Маленька валіза, донька за руку, вокзал і абсолютне в нікуди. Всі їхали — і я з ними. По дорозі в потягах були розмови з такими ж переляканими жінками. Очі постійно вологі від сліз. І думки, думки… Усіх, кого я зустріла в дорозі, хвилювало тільки одне питання:
— Коли вже назад? Треба їхати недалеко, бо скоро ж будемо повертатись!
І ось так кожна з нас «повертається» вже 4 роки.
Знаєте, Німеччина вміє збивати пиху. Тут ти ніхто, поки не заговориш їхньою мовою. Я все розумію, але ж це так важко! Ну, відносно, кому як. Але я говорю про себе. Тут твої минулі дипломи й досягнення часто перетворюються на звичайний папірець. Коли постало питання, як виживати, я взяла до рук ганчірку.
Багато хто зі знайомих казав:
— Та ти що, це ницо! Сиди собі та отримуй допомогу. Чого ти?!
Але я так не можу. І не хочу. Я звикла сама робити і точно знати, скільки зароблю. А просто сидіти, просити й чекати — це не моє. І тут, я вам скажу, нічого страшного немає. Робота як робота! Спочатку курси, ввечері — прибирання в офісах. Це нормально. І головне — ти вже напівсамостійна!
Хоча сказати, що це було важко психологічно — нічого не сказати. Перші місяці супроводжувалися сльозами у подушку та німим питанням до неба: «Господи, невже це я? Невже це мій максимум?»
А вже на сьогоднішній день я працюю прибиральницею в німецькому Pflegeheim (будинку літніх людей). І знаєте що? Важко? Капець! Але тепер я маю постійний контракт, більше робочих годин і вищий заробіток! Ось такі вони — німецькі сходинки…
Поки мию коридори, я вчу німецькі слова. Коли вітаюся з тутешніми старенькими, вчуся розуміти їхній менталітет. Скажу одразу: нам його не збагнути! І головне — посеред цієї чужої, складної реальності я продовжую мріяти. Збиратися з силами, грошима. Я обовʼязково щось придумаю, щось та й буде. Поки так, але ж це не кінець, правда?!
Я засинаю з думкою про те, що обов’язково відкрию тут, у Німеччині, свою кав’ярню. З тими самими ідеальними чашечками, затишними підвіконнями й ароматом, який повертатиме додому. Ви скажете: «Та що тут складного? Он наші там відкривають багато чого». Так! Згодна. Але давайте я вам не буду розповідати, що й до чого. Зупинимось на цьому!
Я створила цей блог для нас, дівчата. Для тих, хто залишився в Україні під обстрілами і щодня збирає себе до купи. І для тих, хто за кордоном починає шлях із самого низу, почуваючись невидимкою.
У моїх нотатках у телефоні за ці роки назбиралися сотні історій. Смішних (бо німецький побут — це ще той квест), щемливих і дуже відвертих. Я буду додавати у цей блог по дві ложечки чистої, невідфільтрованої реальності щодня.
Давайте триматися разом. Навіть якщо ваше підвіконня зараз зовсім нове, а кава вранці трохи гірчить.
Я — Зоряна, і це мій щоденник повернення до себе. Напишіть у коментарях, де ви зараз? З якого міста п'єте свою сьогоднішню каву? Давайте знайомитися!