№6

Попередження!!
- даний текст містить важкі моменти

"Я завжди жив у лікарні. З самого малку. Ніколи не бачив інших дітей поза меж своєї палати чи майданчику, що на цій території. Але, зрештою, я все одно ніколи не спілкувався з людьми. Я весь час лежав в тут через свою невідому хворобу. Це не був рак чи щось типу цього. В мене на шкірі просто були дивні нарости, що виглядали як квіти. Хвороба вишні - так я її назвав, через те що пелюстки і форма цих квітів виглядали як цвітіння вишні. Загалом вони мені не шкодили, якщо зірвати їх звісно було боляче але загалом в моєму... побуті, воно ніяк, майже, не відчувалося.
Якось одного ранку я прокинувся вже звичній для мене палаті. Мене зустріла медсестра і допомогла вдягтися та поснідати. Проте я помітив дивну річ, коли я спитав за моїх батьків вона якось дивно зробила надто довгу паузу, але, зрештою, сказала, що все добре. Я знав, що ні. Я надто довго знаю їх всіх, і знаю коли вони брешуть, але я не став перепитувати. Зрештою, я пішов на свої звичні процедури, які зазвичай тривають десь з годин три, з 6 до 8.
- Пане
- Так, дитинко?
- А чи.. чи не знаєте ви де мої батьки? - я подивився на старого дідуся, що ледь не з самого дитинства пробує вилікувати мене від моєї хвороби. Я пам'ятаю його ще достатньо молодим, з чорним густим волоссям, що було зав'язане в куций хвостик. Зараз ж в нього все більше сивих волосин, та все більш втомлений вигляд. Сумно бачити його зміни на очах. Я був певен, що це через мене та мою хворобу.. хто знає може він би виглядав краще зараз якби я не був... Та на цих словах в своїй голові я затнувся, і поглянув на нього. Занадто довга пауза. Коли я побачив його очі я побачив щось дивне, смуток? Злість? Образу? Відчай?.. Не знаю.
- Твої батьки.. - спробував він почати але досить швидко перестав знову занурившись в свої думки продовжуючи свою роботу.
- Де вони?
- Їх сьогодні не буде. - це прозвучало надто сухо, що я відчув як і він сахнувся від свого тону. - Вибач, вибач, дитинко, вони не зможуть приїхати.
- Чому-у??
- Вони дуже зайняті сьогодні.
Я не знав що сказати. Я опустив свій погляд вниз. Це було трохи дивно. Я хотів лише зрозуміти - Скажіть.. вони... Вони померли?
- Що? Ні-ні вони живі і здорові.
- Тоді чому? Що сталося?
- Вони м-м-м.. - але він знову мовчав. - Ох! Дивись я вже і встиг закінчити твої процедури
Й справді, за нашу розмову, яка здавалось була лише кілька хвилин, він встиг зробити все по щоденному списку і тепер я мав йти трохи відпочивати, а потім на прогулянку.
- То ви не скажете..? - дещо вже розчаровано сказав я.
- Пізніше ти зможеш все самостійно зрозуміти, дитинко. - і це все що він зміг сказати.
Зрештою, мені просто довелося піти.
За деякий час я зміг залишитися одним. Я вийшов до коридору та підійшов до кімнати медсестер. Я знав графік кожної, як свої п'ять пальців, тож я міг вільно зайти до їхньої кімнати. Зайшовши туди я став шукати. Я знав де-що лежить, і нарешті за деякий час я наштовхнувся на те що шукав. Серед інших паперів лежав документ з моїм іменем і я став читати.
,,Відмова від опікунства..."
Я стояв не зумівши зрозуміти, осягнути усього прочитаного зараз. Я відчув як піднімається паніка, і дивне відчуття, дивне бажання..
Але в той момент зайшла одна з медсестер, і я побачив як вона злякалась коли побачила мене а особливо документ в моїх руках.
- Чому? - ледве зміг вичавити з себе.
- Розумієш.. сонечко, так буває... Твої батьки, вони.. - дещо в паніці намагалась втішити сестра, але я її вже не слухав. Я просто склав усі документи по місцям як і було до того як я тут рився та мовчки пішов у свою палату, поки сестра все ще намагалась щось сказати.
Я розумів що якщо мої батьки відмовились від мене то це виходить що я скоро з'їду з лікарні, лікарні де я був роками. Я не хотів, ні, я не міг існувати в соціумі. Я не міг їхати в інтернат, я не хочу туди! Я фрік, я жахлива людина і мені не варто з'являтися на людях, я не хочу нікого лякати своїм виглядом...
Так пройшов цілий день, я гуляв, я їв, зробив свої процедури та пішов сам вчитися і читати книжку.
І от дочитавши її мені прийшла єдина ідея як можна вийти з цього. Вийти з цього стану.
І ось уночі я сів на своє ліжко і доторкнувся до своїх квітів. Коли в мене був чудовий настрій від них навіть йшов приємний запах, але зараз я відчував які вони сухі. І, я безжально почав виривати їх, одне за одним. Одразу що я відчув це неймовірний біль, жахливий пекучий біль і холодну кров що текла по тілу і змушувала мою сорочку прилипати до тіла.
Я не бачив сенсу продовжувати своє життя далі.
Я знаю що я не міг би вічно жити в лікарні, фізично не зміг би..
Я боявся людей, я бачив те на що вони здатні і я не хотів виходить за межі лікарні.
Через деякий час я почав дещо втрачати свідомість, аж поки повністю не поринув у сон. Я нарешті відчув повний спокій"